Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

У 1939 році, з початком війни, неподалік від нас зупинялися потяги, забиті польськими полоненими, яких росіяни вивозили на схід. Оскільки ми розмовляли польською, то ми з мамою підходили до них. Полонені були обірвані й голодні, вони пропонували нам свої каблучки за хліб. Потім, у червні 1941-го, настала черга радянських швидко втікати: наступав Вермахт. Я не бачив тоді ні проявів радості, ні горя. Ніщо не може бути гіршим за те, що пережили ми, думали ми всі. Від німецької бомби загорілася хата сусідів. Після пожежі нам запропонували забрати звідти деякі речі. У того освіченого сусіда було повно заборонених книжок, і в тому числі твори Вальтера Скотта і Марка Твена, перекладені українською (до Сталіна). Я буквально ковтав їх, і в ті лихі часи мріяв про Америку. Двоє співробітників НКВС, росіяни [17] Немає певності, що вони були росіяни. Мій батько у своєму загальному розумінні як біженець, можливо, помилково вважав їх росіянами. , Х. і В., які донесли на мого батька, розшукували мою матір, щоб убити її, бо боялися, що вона викаже їх німцям. Моя мама була жінка освічена і ще надто ‘‘західна’’ для них. Але жінка одного з них попередила нас, і ми сховалися. На них упала німецька бомба і вбила їх. На нашій дорозі були тепер величезні колони радянських полонених, що йшли без кінця в хмарах пилу, грязі й убозтва. Німці не ненавиділи нас так, як комуністи, вони терпимо ставилися до відкриття церков, і їм було байдуже до селян, які змогли тепер піти з колгоспів. Вони трималися більше на відстані й брехали менше, ніж більшовики, вони ігнорували нас, але будь-які дії опору жорстоко каралися: публічні повішання, розстріли або виселення. Я не бачив заарештованих і вбитих євреїв, і тільки в Німеччині я дізнався про ту сумну долю, яку їм там готували.

У 1942 році мені було шістнадцять років, німці тоді складали списки людей для відправки на примусові роботи в Німеччину. Мені довелося їхати. Мати проводила мене на залізницю, але я не знав тоді, що ще двадцять сім років не бачитимуся з нею, а сама вона не знатиме, живий я чи мертвий. Нас перевозили у вагонах для худоби, але німці над нами не знущалися. Там були росіяни, українці з Галичини й поляки. Я завжди почувався ближчим до галичан і поляків, ніж до моїх радянських земляків – росіян чи навіть українців. Коли я опинився в Німеччині, в Рурі, я відчув шок. Це було ще до масивних бомбардувань Німеччини, і все тут було велике, чисте, багате, продумане. У магазинах було повно речей, яких я ніколи не бачив і навіть не уявляв у нашому нужденному комуністичному світі. Але все це було не для мене. Німці майже всі ходили в формі й вивішували на вікнах нацистські прапори. Ми, робітники зі Сходу, мали носити знак “OST” на куртці, і цей знак невдовзі, в міру того як руйнувалася Німеччина, мав стати знаком рабства. Ми жили в бараках і працювали на десятках заводів. Ми могли виходити на вулицю, але завжди з тим знаком OST на животі й без грошей. Німці були байдужі до нашої долі, без злості й без доброти. Спілкуватися з ними близько могло бути небезпечним. Я знав поляка, якого оскопили за те, що він зустрічався з німкенею. Нещасний показував нам, що в нього лишилося від його органа, і плакав. Але інколи на роботі я чув, як деякі німці казали щось співчутливе про мій вік, зріст і мій рахіт. ’’Вони присилають нам пацанів!’’, почув я якось у себе за спиною. Але наше становище було не найгіршим. Одного дня нас кудись повезли, і ми проїжджали повз місце, яке можна було назвати табором для радянських полонених: величезне поле, скелети в обірваній на лахміття формі та колючий дріт. Ніяких бараків. Ці люди жили, спали й мерли просто неба, влітку й узимку.

У 1943 році, а особливо 1944-го, становище для німців погіршилося. Англійці масовано бомбардували міста й заводи, посилювався нестаток, і німці ставали дедалі агресивнішими. Робота була дуже тяжка, робочий день тягнувся без кінця, харчування мізерне… На заводах постійно ставалися аварії з людьми й каліцтва. Якось я дізнався, що неподалік від нашого заводу працюють українки з мого містечка Буринь, і там була також і моя тітка Гелена. Одного вечора я побачився з нею і збирався втекти кудись удвох. Але якийсь німець з заводу впізнав мене і вказав на мене групі з гітлер›югенду, що проходила поруч. Я побіг вулицями міста, але мене швидко наздогнали, і четверо жандармів повели мене в місцевий відділок, а далі в гестапо. Я пам’ятаю, як я йшов, оточений чотирма поліцаями, на нас дивилися німці, і я чув, як хтось сказав: ’’Вони вже дітей хапають?’’. Відповіддю на мої виправдання були два ляпаси просто в обличчя, і ось я в камері, абсолютно один, у старих штанах, двох різних калошах, зі знаком OST на обдертій куртці. За кілька днів, що тягнулися в нескінченній тривозі й страху бути розстріляним, жандарми відвезли мене в концтабірну команду неподалік від Кельна. Я одразу побачив, що мені доведеться виживати в зовсім іншому середовищі… Колючий дріт, голодні, скелетоподібні в’язні, смугасті манатки на багатьох із них, сторожові вежі, ряди бараків, плац, побої й капо, крадіжки, крики й горлання всіма мовами, невідступний голод і втома, що повільно, але напевно знищують вас. Переповнений людьми барак, нари з дерев’яних дощок одні над одними. Капо, що будить вас уранці криком і свистом, б’ючи кийком на всі боки, щоб бігом вигнати всіх із бараку. Тими «капо» були німці – в’язні з трикутним зеленим знаком кримінальників. Там були й інші в’язні, але їх усі стереглися, бо вони ховали на собі ножі й були люті, як звірі. Крадіжки… Спати треба було зі своїм мішком під головою, ніколи не залишати його, навіть у нужнику, а ще берегти, як реліквію, саморобну гостру ложку, бо вона була конче необхідним предметом для виживання. Голод… невідступний, гострий, безмежний. Про нього говорять, і він сниться. Мені снилася кімната, де був тільки хліб – скрізь, на підлозі, на стінах і на стелі! Ранкова порція хліба, яку ріжуть тонкими скибками, повільно жують; скибка, на край якої кладуть горошинку маргарину, коли раптом таке ставалося, і яку гризеш, не відриваючи від неї очей, щоб продовжити цей щасливий момент! Увечері суп, де плавають кілька шматків ріпи, які ти пожадливо ковтаєш, вишкрябуєш миску до блиску та ще й вилизуєш, як геть ненормальний. Голод ніколи вас не залишає, ви ніколи не можете наїстися. На хліб мазали навіть машинне мастило, виготовлене з подохлих тварин. Там був запас мастила, але воно регулярно тануло. Одного дня німці помітили, що рівень мастила падає чимраз нижче. Вони вдалися до каральних заходів: відтепер буде заборонено їсти машинне мастило під страхом розстрілу. У день відпочинку займаються вичісуванням вошей. Всі роздягаються догола, щоб розчавлювати цю нечисть нігтями, а воші й на мить не припиняють гризти вас поміж ніг та роїтися в одязі. Одного разу німці вивели нас під охороною на роботи за межами табору. Усіх нас помістили в один барак і заборонили виходити… хоча там не було нужника. Очевидно, відсутність туалетів пояснювалася їхнім міркуванням, що ні в кого не виникне природне бажання облегшитися або попроситися надвір. На роботі це бажання також не передбачалося їхніми правилами. Це може видатися чимсь незначним у нормальному суспільстві культурних людей. Тільки не там. Ця фізіологічна потреба стає джерелом постійних мук, коли люди вдаються до ризикованих спроб облегшитися, не припиняючи працювати, коли намагаються випорожнити кишківник уночі в бараку через кватирку один по одному, кожної миті боячись ударів кийком від охорони.