Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

А одного разу мені неймовірно пощастило. Поряд з нашим місцем роботи був розбитий бомбою вагон, повний хліба. Ми пролізли в нього, щоб набрати хліба собі – не надто багато, щоб не було помітно під одягом, але і якомога більше, аби був якийсь запас. Цим хлібом я харчувався кілька днів. Я склав його у свій мішок, який скрізь носив із собою, навіть у вбиральню, і клав його собі під голову на ніч. Досить було на мить відволіктися, і в мене б його вкрали. До мене на надто багато чіплялися інші, бо я був молодий і маленький, тож мене помічали менше, ніж великих, чия голова просилася під кийок. Оскільки, окрім української, я говорив російською й польською, то міг таким чином лавірувати між національними групами. Я швидко почав розуміти прості речі німецькою і легко вхоплював накази, що їх вигавкував капо. Один величезний білорус подружився зі мною, очевидно, через те, що я чомусь учився в школі, і взяв мене під свою опіку. Він слухав мене і відлякував тих, хто міг би скористатися моєю фізичною слабкістю.

Нашу команду поставили розбирати руїни Кельна після великих бомбардувань. У місті стояв тільки собор. Ми розчищали вулиці, підвали, де часто опинялися заваленими цивільні німці. Декого з нашої команди змушували розряджати бомби, що не розірвалися. Мені вдалося уникнути цієї роботи. Зачувши свист бомби, ми вже знали, де вона впаде, і куди ховатися. Я бачив, як один наш товариш необачно побіг, і загинув на моїх очах. Одного разу біля моєї ноги впав запальний фосфор. Цей фосфор був жахливою штукою. Він прилипав до шкіри та випалював її, а скинути його було неможливо. Нас ставили також і на не менш тяжкі роботи: копати сміховинні протитанкові рови. Якою б не була робота, есесівці окреслювали зону праці й наглядали за нами здалеку як неприступні й далекі хазяї. Капо підганяли нас лайкою, ногами й кийками. Я чув, як німці, що проходили повз нас, казали капо, щоб ті припиняли знущатися з нас. Гадаю, вони робити це не з жалості, бо знали, що невдовзі вони й самі ризикують опинитися на нашому місці. Під час одного з перевезень за мною наглядав старий німецький охоронець. Цей старий благав мене не втікати, бо його могли відіслати на фронт, а війна вже скоро мала закінчитися…

Я запам’ятав два особливі випадки приниження. Перший стався на початку мого інтернування в Німеччині. Ми працювали тоді на заводі, і умови життя ще не були надто тяжкими, нам навіть пообіцяли грошову оплату після закінчення роботи. Я вже радів, що зможу щось послати матері. Великий день настає. Я підходжу до столу, і мені кажуть, що я свою платню вже отримав. Я стверджую, що нічого не отримував. Мене змушують підписати документ, а замість платні я отримую… гучного ляпаса просто в пику! Мені було лише шістнадцять років. Я знав, що німці жорстокі, але не знав, що вони ще й віроломні й дурні. Той урок я засвоїв. Іншого разу я був зайнятий досить легкою роботою, до мене повернувся гарний настрій, і я наспівував українську пісеньку… аж раптом нахопився капо й ударом ноги звалив мене на землю. Начальник каже йому: ’’Припини, він молодий, не каліч його, він може ще знадобитися…’’. В обох випадках я відчував себе вже не людиною, а твариною в ярмі. Побиття цілком відповідає логіці поліційної системи, але навіщо так принизливо обставляти її?

А потім, навесні 1945 року події прискорилися. Фріци панікували, англо-американці наближалися, і ми знали, що для нас це може означати переведення до іншого табору однією з тих відомих ’’доріг смерті’’. Але одного ранку виходимо, а в таборі нікого, ні есесівців, ні капо! Ми були настільки отупілі, що пішли на роботу. Я вирішив рухатися на захід, назустріч американцям. Я йшов кілька годин, натрапив на броньовик, у якому було повно есесівців, які могли б убити мене за те, що я втік, потім на окоп із задрипаним піхотинцем, який тримав останній бастіон німецької оборони перед навалою союзників (він боявся так само як я, і йому було, мабуть, стільки, скільки й мені). Потім я помітив патруль польової жандармерії. Я сховався, бо ці жандарми були найгірші, вбивали на місці дезертирів і полонених утікачів. А ще за кілька кілометрів нарешті білі зірки на машинах! У цих солдатів не було нічого схожого на хамство й грубість росіян чи німців: ні тобі підкованих чобіт, ні тобі крику, ні тобі агресивності. Вони були в зеленій формі з кишенями, в безшумних берцях на гумовій підошві, йшли спокійно, жували гумку й курили! Але мені вони показали рукою, щоб я повертався звідки прийшов. Тож я повернувся до свого бараку.