Володимир Безкоровайний - Масандрівський протокол. Джерела і наслідки.

Фундаментальне джерело російської позиції щодо Києва залишається незмінним: нездатність Москви прийняти факт проголошення незалежної Української держави. Для більшості росіян природа російсько-українських відносин не допускає самої думки про можливе розділення. Спроба уявити існування Росії без України обертається для них історичним абсурдом. Ця імперська спадщина проникнула в російську національну свідомість на глибину пам’яті про 350-річне володіння українською колонією.

Серпневий заколот, Декларація про суверенітет Росії й косметичний демонтаж радянських структур відкривали Б. Єльцину шлях до нового Союзу. Після перемоги над ДКНС Б. Єльцин в ейфорії. Він опинився за крок від влади над оновленою імперією. Проігнорувавши всіх «колег» з республік, Б. Єльцин призначає тільки своїх ставленників на ключові посади в центральну адміністрацію нової співдружності. Спрямованість його устремлінь київське керівництво зрозуміло миттєво. Проявився прихований конфлікт інтересів Б. Єльцина і Л. Кравчука, який поступово переростав у російсько-українську конфронтацію. Негативне ставлення всього українського парламенту до московських реформаторів, а також намагання комуністів-депутатів самозберегтися привело до перемоги демократичних сил і вилилось 24 серпня 1991 р. в прийняття Декларації про незалежність.

В своєму виступі Л. Кравчук звертає увагу українського парламенту на «перебільшення заслуг однієї особи (Єльцина) і одного народу (росіян). Воно набуло конкретних форм – у тому, що всі державні структури повинні складатися тільки з росіян і що кадри теж повинні бути тільки російськими. Ви бачите, що зараз було сформовано комітет, який очолив Силаєв та інші представники Росії… Як голова Верховної Ради України я маю сумніви, чи цей комітет, складений з представників однієї республіки, може захищати інтереси інших республік» («Сільські вісті», 4 вересня 1991 р.). Раніше продемонстрована імперськість мислення Б.Єльцина та конкретні дії після ДКНС збіглися.

26 серпня 1991 р., після прийняття Декларації про незалежність України, першу офіційну заяву стосовно кордонів, робить прес-секретар Б. Єльцина П. Вощанов. Він починає з пояснення, що його заява стосується, головним чином, Криму, Донбасу і Північного Казахстану, які мають значне російське населення. «Якщо ці республіки увійдуть до складу Союзу з Росією, те проблеми немає. Але якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, що мешкає там, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами. Росія навряд чи погодиться віддати їх так легко» («Рейтер», 27 серпня 1991 р.). 27 серпня Б.Єльцин підтверджує свою позицію щодо кордонів («Радіо Київ», 19-00 за Гринвічем, 27 серпня 1991 р.; «ТАРС», 27 та 29 серпня 1991 р.). А після цього, як за командою, розговорилися всі «нові демократи»: Собчак, Попов, Руцькой. Всі сходилися на одному: в Україні склалась «надзвичайна ситуація», тому, ставлячи територіальні претензії, слід не допустити ніякого відокремлення – «не пущать».

29 серпня 1991 р. для запобігання відходу України від Союзу да Києва прибувають делегації на чолі з Собчаком і Руцьким, яких зустріла багатотисячна демонстрація. Своїх цілей російські парламентарі не досягли, але перша поступка була зроблена підписанням «шлюборозлучного» комюніке, у якому передбачено «спільні зусилля» для запобігання «неконтрольованого розпаду Союзу». Так Україна позбавила себе можливості прийняття рішень, з якими не погоджувалась Росія. Визнано потребу в тимчасових міждержавних структурах на перехідний період з участю «суб’єктів колишнього СРСР». Всім республікам запропоновано приготуватися до підписання економічного договору, реформування радянських збройних сил, створення системи колективної безпеки і закликано їх «не удаватися до односторонніх рішень, які стосуються стратегічних сил». Таким чином 27 серпня Б. Єльцин погрожує Україні територіальними претензіями, а 29 серпня його «бояри» знову підтверджують статті договору 1990 року про територіальну цілісність обох країн і права їхніх громадян.

Але є результат, і він такий: «надзвичайна ситуація», яка виникла після прийняття Декларації про незалежність України, спонукала Москву взяти під контроль підписання Спільного міжпарламентського комюніке про запобігання неконтрольованому розпаду Союзу, яким вимагається узгодження дій сторін. Цим визнавалося, що рух України до незалежності безповоротний, але він підконтрольний.