Володимир Селезньов - Кремлівський плагіат. Від шапки Мономаха до кепки Ілліча

Будь-яка країна і кожен народ мають певну національну самобутність, що виявляється у специфічних, лише їм притаманних рисах і особливостях. Своєрідність такої країни, як Росія, багато в чому пов’язана з географічними особливостями і насамперед з її величезною територією. Однак велич держави визначається не величиною її земель чи запасами корисних копалин, а неповторним етнокультурним і науково-технічним внеском у світову цивілізацію.

Нині, як і кілька століть тому, в Росії дуже полюбляють говорити про її самобутність, винятковість, про оригінальність і велич російської культури. Проте якщо подивитися, наприклад, на московський Кремль, то можна помітити його разючу подібність до міланського замку Кастелло Сфорцеско. Сучасний державний прапор Російської Федерації нагадує прапор Нідерландів, а легендарна російська тільняшка надто вже схожа на смугасту сорочку бретонських рибалок.

Звідки ж узялася така разюча подібність? Річ тут зовсім не у спільному походженні, якого у Росії з Європою не так уже й багато. Пояснюється цей феномен доволі просто — маємо банальний плагіат.

Якщо уважно придивитися до характерних “російських брендів”, то з’ясується, що якщо не все, то принаймні дуже багато, починаючи з державних символів і закінчуючи мотрійками та самоваром, Росія просто запозичила у чужинців як на “загниваючому” Заході, так і на “дикому” Сході. Навіть свою історію Російська імперія списала, як недбайливий школяр.

Усі імперії живуть завдяки тому, що грабують інші народи, привласнюючи не лише їхні матеріальні (природні копалини, людський ресурс тощо), а й духовні багатства (те, що нині називають інтелектуальною власністю).

Так, до прикладу, Римська імперія запозичила образ знаменитої капітолійської вовчиці в етрусків, орла — у хетів. Гітлер створював спеціальні зондер-команди, які розшукували реліквії по всьому світові, щоб привласнити їх собі. Однак, як відомо, ні Римській імперії, ні Третьому райху це не допомогло, і вони просто розпалися.

Імперії розпадаються у двох випадках: коли їх з’їдає сильніший хижак або коли вони гниють із середини, не маючи власної національної серцевини. Якщо діють обидва ці чинники, то імперії занепадають миттєво. Так і сталося з Російською імперією на початку, а з Радянським Союзом наприкінці минулого століття.

Прикметно, що розмови про самобутність Росії, її особливий шлях і оригінальну російську цивілізацію завжди виникали на тлі внутрішніх негараздів та погіршення взаємин із Заходом.

Міф про особливий шлях — одвічна російська утопія. Проте у кремлівської ідеології “самобутньої і неповторної російської цивілізації” є один великий мінус. Знайти що-небудь “російське” в Росії виявляється доволі складно. Практично все, з чого зіткане російське життя, є запозиченим і має чуже походження. Включаючи, до слова, і “велику російську культуру”.

Нагадаємо, що не тільки Кремль, а й його собори були збудовані за італійським зразком. Російський самовар разом із чаєм потрапив до Росії з Китаю. А національний російський символ “мотрійка” — це простий плагіат із фігурки японського бога Фукурокудзю, привезеної з острова Хонсю.

Треба зазначити, що багато росіян чудово це розуміли. Ще російський філософ і публіцист П. Чаадаєв в одному зі своїх “Філософічних листів” писав: “Придивіться добре, і ви побачите, що кожен важливий факт нашої історії прийшов іззовні, кожна нова ідея майже завжди запозичена”. Автор відомого тлумачного словника В. Даль наводить відповідне російське прислів’я: “Німець своїм розумом доходить (винаходить), а росіянин очима (переймає)” А російський письменник І. Турґєнєв з цього приводу зазначив: “Старі наші вигадки приповзли до нас зі Сходу, нові ми із гріхом навпіл із Заходу перетягнули, а ми все продовжуємо говорити про російське самостійне мистецтво!”

Традиції запозичення, привласнення чужого в Росії сягають давнини. І назви “Росія” ще не було, а мешканці північного Залісся вже крали, видаючи чуже за своє і не соромлячись вихвалятися цим.

А починалося все з “першого великороса”, як назвав його російський історик В. Ключєвский, князя Андрєя Боголюбського. Цей “благовірний” князь (а він канонізований Російською православною церквою, якщо хто не знає) починав свою кар’єру із... крадіжки!