Володимир Безкоровайний - Масандрівський протокол. Джерела і наслідки.

Російське походження І. Касатонова не перешкодило б призначенню його головкомом ВМС України, прикладом було призначення К. Морозова міністром оборони. Причиною негативного до нього ставлення вірогідно була особиста позиція Л. Кравчука. У вересні 1991 року, після заколоту, був звинувачений в підтримці ДКНС і звільнений з посади адмірал М. Хронопуло. Б. Єльцин, не порадившись з Л. Кравчуком, призначив новим командувачем ЧФ І. Касатонова. Л. Кравчук образився за втручання Б.Єльцина на «його суверенну територію» й (може) саме тому Леонід Макарович до І. Касатонова ставився упереджено.

Хоч якою була причина, таке рішення президента виявилось тими «краплями політичного дощу, між якими він не проскочив». Було втрачено останню можливість змінити в Криму, Севастополі й на ЧФ ситуацію на користь Україні. Подальша боротьба як всередині, так і навколо ЧФ пішла з перевагою для Росії.

Президенти спробували свої сили, один за одним оголошуючи, що весь флот належить саме йому. Б. Єльцин, демонструючи перед моряками ЧФ рішучість Росії, заявляє, що «ніхто, навіть Л. Кравчук, не відбере ЧФ у Росії. ЧФ був, є і залишиться російським». А щоб це було дійсно так, Головний штаб ВМФ вживав своєчасних заходів, щоб «впевнити невпевненого» адмірала І. Касатонова у тому, кому він має служити.

Із спогадів М. Савченка. «4 січня 1992 року о десятій ранку я був у кабінеті адмірала І. Касатонова. Тоді командуючий часто збирав нас, службовців прес-центру у своєму кабінеті. Бесіду перебив телефонний дзвінок. Дзвонили телефоном таємного зв’язку. Комфлот підняв трубку, й ми зрозуміли що телефонував головком ВМФ адмірал флоту В. Чернавін. І. Касатонов поводився розгублено, начебто очікував і боявся цього дзвінка. Він перейшов у кімнату відпочинку, що поруч з кабінетом, і там взяв трубку. Ми не чули розмови, однак з-за стіни періодично долинав підвищений тон голосу І. Касатонова. Він намагався щось роз’яснити. Але його намагання переривались, і він надовго замовкав. Так тривало хвилин десять. Після закінчення розмови адмірал вийшов з червоним лицем та, не стримуючи свого хвилювання, заговорив уривчасто: «Так із мною, ще так... Як із хлопчиськом».

І, як казав відомий політик, «процес пішов»... Через декілька годин стало відомо, що відбулося засідання Військової Ради ЧФ, де вирішили присягу на вірність народу України не приймати, поки керівництво України й Росії не домовляться остаточно, кому ж належить ЧФ. (Савченко М.А. Анатомія неоголошеної війни. – К.: Українська перспектива, 1997. – С.17.). Ситуація на ЧФ, у Севастополі й Криму, авторство якої приписують І. Касатонову, стала можлива завдяки «хорошим інструкціям», які він діставав від адмірала флоту В. Чернавіна. Після поїздки в Москву за викликом В.Чернавіна, антиукраїнська позиція І. Касатонова – як покаяння за помилку – стала виявлятися в найжорстокіших формах. Увага зі сторони Б. Єльцина до флоту також організована Головним штабом ВМФ Росії, вона забезпечила перехід на сторону Росії більшості особового складу флоту.

Україна мала право й можливість володіти ЧФ, однак не використовувала їх, а тому втратила. Офіцери ВМСУ неодноразово звинувачували Л. Кравчука, що саме він не зробив жодного кроку для підпорядкування ЧФ, коли особовий склад флоту був готовий служити українському народові. Автор цієї статті з ними згоден. Справді, на вулиці Банковій зроблено все, щоб залишити Україну без військово-морських сил.

Після втрати контролю над флотом ситуація в Криму й Севастополі також стала слабко контрольованою. Газові борги позбавили Україну переваг й у довготривалих переговорах. Вимоги українського уряду російська сторона все частіше не брала до уваги, переговори стали затяжними, гарячими й безрезультатними для України.

Претензії Росії на Крим і ЧФ об’єднали російських демократів і консервативну прокомуністичну опозицію проти України. Водночас прорадянська та прокомуністична ментальність значної частини громадян України не дала їм можливості самоідентифікуватися як українці, і вони фактично опинились в лавах п’ятої колони. Політики Росії гризлись між собою з будь яких приводів, але, як тільки поставало питання про Крим, Севастополь і ЧФ, вони виступали й донині виступають єдиним фронтом. У Києві про необхідність захисту національних інтересів України було чути виключно від патріотично налаштованих політиків демократичного блоку.

Продовження в журналі