Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Подібну історію могла б розповісти вам кожна друга родина в козацькій Звенигородці, Черкасах, Шполі, Смілі, Чигирині, Тальному.

Замініть прізвище «Рудинський» на «Стеблівський» — і це буде історія мого роду!

Окрема велика подяка Роману Миколайовичу Ковалю за проведену величезну роботу, за дослідження історії повстанського руху, які дуже допомогли в написанні цієї книги.

…Не байдужий до свого краю юнак прожив шістнадцять літ в серці Вільного Коша. На Звенигородських землях сходив всі Майданівські, Губські, Хлипнівські, Мурзинські ліси, обидві Діброви, з трепетом знаходив накінечники князівських стріл на Звенигорі чи порубані шаблями черепи в лісових хащах. Шукав свідчення козацької битви з татарами на Погибній.

І ні разу за своє життя ні від кого — ні від дідусів і бабусь, ні від батьків, вчителів, краєзнавців — НІ ВІД КОГО НІ РАЗУ не почув хоча б імені Юрка Тютюнника, Семена Гризла, отамана Цвітковського, братів Чучупаків чи Лавріна Завгороднього…

Який страх потрібно розлити по землі, що треба робити з народом, як підло й безжально винищувати історію поколінь — щоб стерти вкрай таку пам'ять…

Одного дня я зрозумів, що ненавиджу совєцьку владу. Не за «счастлівоє дєтство», яке, може, було й справді щасливим, не за комсомольську й партійну жерсть, яку майже не застав у дитинстві — совєцька влада при Брежнєві давно зійшла нанівець. А саме за цю хижу й відворотну брехню, замішану на великій крові. Як сказав Висоцький: «Брехня і зло — подивись: їхні обличчя грубі, а за ними — круки і ряди домовин…»

За півстоліття втопленого в крові спокою українці заплатили надто значною ціною. Ціною забуття — себе, своїх предків, своїх героїв. В мільйонах людських мізків, оброблених ядучим маревом совєцького летаргічного сну. Нам не дають жити звички вічного рабства. Розчинені в крові іони великого страху і самовбивства свободи. Хіба наші внуки колись відчують себе великою і вільною нацією.

Для цього вони повинні знати, якими сильними були наші предки.

Для цього комусь треба бути сильним сьогодні….

Лютий 1925 р.

…Шабля в руці горіла. Крива, з дамаської криці, довга як карабеля — гостре, як бритва лезо наче вкрите слюдою. Срібна насічка блищала під сірим небом, лякаючи ворогів своїм блиском. Важке руків’я і широке лезо, удар якого навпіл розсікав будьонівця у шинелі. Замашна криця в руці звична і вселяє спокій. Здається, вкотре прийшов час вмирати! В рай відлітає душа вікінга, що міцно стискає меч перед смертю! Концентрація, думка про зброю, ребриста і вірна рукоять шаблі — відволікає від страху! Тільки той, хто в бою загинув, на висоті духовного сплеску, вільний навіть у смерті — достойний раю! Це і є він — шлях воїна!

У сніговій хурделиці раптом з'явилася «трьохлінєйка», а над нею лице в рогатій шапці. Максим навідліг рубонув «будьоновку», аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом. Втер чужу теплу кров змерзлим в лід рукавом і пришпорив коня. За хурделицею козаки проскочили червоноармійський заслін, порубавши міліцію на капусту. Десь там, за суцільною стіною снігу, за відділом йшла погоня…

Другу добу загін плутав сліди, відходячи до Звенигори. Далі мало бути легше — через Хлипнівський, Майданівський, Будищанський ліси, на Будище, Завадівку, Білозір’я, — лісами до Холодного Яру На Звенигорі колись був замок, на вежі дзвін, у який били, коли йшли татари. Кажуть, діди на горі б'ють на сполох, як бачать ескадрони Будьонного. Били — поки «рєвкоми» не потягли всі дзвони…

У полях навколо чекали засідки. З тридцяти козаків шестеро були поранені. Кількоро залишились лежати в снігах. В запалених очах живих горіла затята впертість. Це були найкращі бійці. Останні. Які витримали найважчі іспити зими одна тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року — іспити зневірою. І серед них — тридцятирічний сотник Звенигородського коша, отаман Максим Рудинський…