Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

В останній рік двадцятого століття пішов на пенсію, дослужившись до полковника, останній із легендарної команди київського кримінального розшуку шестидесятих-семидесятих років. І тепер уже ніхто у старовинному будинку «присутственных мест» на Софійському майдані нічого не знає, і ніколи не чув про мого друга Олексу Сироту, капітана міліції, старшого інспектора розшуку.

Ми зустрілись і потоваришували у середині шестидесятих (Господи, яка сива давнина!) у стінах Київського Університету. Я вчився на російській філології, а Олекса просиджував години і штани поверхом нижче — на філософському факультеті. Точніше, на факультеті марксистсько-ленінської філософії. Бо про інші філософські школи та течії в радянських вузах або не згадували взагалі, або ж поминали побіжно і з виразом неприхованої гидливості на викладацьких мордяках.

Ми з Олексою належали до майже вимерлого нині племені шестидесятників. У нас були спільні кумири: у літературі — Хемінгуей, у живопису — Чурльоніс і Красаускас, у поезії — Євтушенко і молодий Вінграновський, у кіно — геніальний актор Інокентій Смоктуновський і режисер Михайло Ромм із його рафінованими «Дев'ятьма днями одного року» та «Звичайним фашизмом». Ми обожнювали молодих «бітлів» і Булата Окуджаву. До речі, ці два поняття: «покоління шестидесятників» і «люди шестидесятих років» не тотожні. Самі шестидесятники називали себе «дітьми хрущовської відлиги». Отої короткої пори з 1956-го по 1964-й рік, гучної і вражаючої, як постріл, пори — хоч і ерзац, а все ж таки свободи. Все, що було потім — то лише відлуння шестидесятництва. Хрип Володимира Висоцького, фільми Параджанова, Ільєнка та Осики, кінематограф Тарковського і Шукшина — то вже дісталося нашим молодшим братам і сестрам…

Ми увійшли у доросле життя, назавжди отруївшись п'янким повітрям хрущовської «відлиги». І на те не було ради: на щастя для влади, шестидесятників було дуже мало, фізично мало. У покоління наших батьків (рік призову 1920-25-й) були інші проблеми, аніж плодити дітей.

Наше покоління не вірило в Бога і співчувало бідним арабам, котрі в 1967-му році стали «жертвами ізраїльської агресії». І все ж, і все ж, і все ж… Підсвідоме почуття внутрішнього протиріччя вело нас не туди, куди вказували партія та уряд. Замість виховувати майбутніх будівників комунізму у дуже середній радянській школі, я прилаштувався працювати літературним редактором Телерадіокомітету. А Олекса, несподівано для всіх, пішов до Київського карного розшуку, у відділ особливо небезпечних злочинів.

Нещодавно мені до рук трапила книга з ономастики, себто, науки про власні імена. Там стверджується, що над усіма Олексами-Олексіями тяжіє карма бути захисниками знедолених. Повірте, ми зеленого поняття не мали ані про ономастику, ані про карму: нас хвилювали зовсім інші проблеми: де дістати і як зварити справжню каву, в якій пропорції треба розвести сухим вином марочний портвейн для коктейлю «Золота осінь» і, нарешті, чи десь насправді є презервативи з вусиками, чи то брехні тих, кому пощастило побувати «за бугром».

Ми були молодими, і це тішило, хоча створювало певні проблеми. Бо покоління наших батьків сприймало нашу молодість як нахабне зухвальство на адресу їхньої заслуженої старості.

Соловейчики перебудови, всі оті перезрілі хлопчики-демократики обізвали часи нашої молодості застоєм. Бог їм суддя. Поквитаємося на тому світі, в існування якого ми врешті-решт повірили. Бо і в часи так званого застою люди, незважаючи на заклики компартійних ідеологів, підкрадали — і по дрібничці, і «в особливо крупних розмірах», калічили один одного і навіть (о, жах!) убивали ближніх своїх. Сексу в Радянському Союзі, як відомо, не існувало. Існував, виявляється, сексуальний ґрунт, на основі якого процвітав цілий букет злочинів, передбачених кримінальним кодексом. І наркоманія не перестала бути наркоманією від того, що її соромливо перейменували в «залежність від певних ліків та медичних препаратів». Тож у відділі Головного управління МВС міста Києва, де працював дипломований філософ Олекса Сирота, роботи було — тільки встигай підхоплювати. От лише ніхто, крім особливо посвячених та потерпілих, і не здогадувався про справжній розгул злочинності у Радянському Союзі. Бо старе гасло зловісного Лаврентія Берії: «Немає людини — немає проблеми» за часів Андропова і Чебрикова було замінене на: «Немає інформації — немає проблеми». Не так кровожерливо, як у 1937-му, зате не менш ефективно.