Валерій Лапікура: Кобиздохівські оповісті

Слава моєї маленької Кобиздохівки не дає спокою багатьом поколінням співвітчизників. Тому ви не раз почуєте то там, то сям, що все, описане нижче, діялося саме в їхніх місцинах.

Не вірте!

Автор

- Помагай Боже!

- Казали Боги, щоб і ви помогли!

(З кобиздохівського етикету)

Спасибі моєму землякові й одному з героїв цієї книги, Олександру Кузьмінцю, професору міліцейської академії. Це він мене навчив. «Писати,- каже, - серйозну роботу без переднього слова - то все одно, що на загальні збори без штанів прийти». От я й пишу…

Читати я навчився у чотири роки. І відтоді вперто шукав на великих і маленьких картах нашу Кобиздохівку. Марно! Спочатку мою малу дурну голову опосіла думка, що то робиться, аби до нас у повоєнне село американські шпигуни не втрапили. Що таке шпигуни, то ми, малеча, вже знали. У сусідньому, ще глухішому, аніж наше, селі Червона Гребля (колишня Стара Гребля) емгебе заарештувало вчительку - агентку цееру. Вона у школі англійську мову викладала. Воно й справді, кого б іще оте, незрозуміле нам цееру мало вербувати, як не «англічанку»? Ну, не «хімічку» ж. Бо наша, приміром, кобиздохівська, не те що англійської, рідної мови не знала. Казала нам: «Возьмьом, діти, ету колбу і встромим в нейо вот ето… заткніть носяри! Щас буде вонять, бо ето сєроводород».

Смішки з чужої лемішки, а мій батько Павло Назарович таки добряче налякався того арешту, бо вчився з цією вчителькою в педінституті, а з її чоловіком був навіть у родинних зв’язках. Правда, далеких, як у нас кажуть - «через город навприсядки». Проте, як я вже тепер знаю, і цього б вистачило.

У школі я довго гортав сторінки підручника з історії лауреата Сталінської премії академіка Панкратової, сподіваючися здибати там бодай рядочок про мою малу батьківщину. І теж даремно. Вже в юнацькі роки збагнув, що ота лавріятка не стільки історію писала, скільки ілюстрацію до Гімну СРСР про те, як нас усіх - від мала до велика - виховав Сталін. Розчарувавшись у офіційній науці, став шукати розради у класиків. І справді, знайшов у них чимало згадок про навколишні містечка і села і навіть про нашу річечку теплі слова. А от про Кобиздохівку класики, як змовилися не писати.

Коли я почав збирати різноманітні історії з сільського минулого і сьогодення - вже не пам’ятаю. Записувати ж їх узявся на пораду свого земляка і друга Петра Бойка, людини знаної і заслуженої, на ті часи - диктора українського радіо. Він, щоправда, не наш, не кобиздохівський, а з Морозівки. Це через городи, потім шелюгами до місточка через Кобиздошку, а там - під гору. І вже Петрова хата. Якщо залізти на вершечок старої акації, що на батьковому обійсті, то її видно. А якщо ще трошки видряпатися, - зараз зі своїми ста кілограмами живої ваги цього б не ризикнув, - то вниз по течії видно в хорошу погоду хату ще однієї землячки - Емми Бабчук, вона теж на українському радіо. Неподалік од її садиби жив колись сам Ніщинський, отой, що написав: «Закувала та сива зозуля…»

Сива зозуля і далі кує зі старої акації, тільки вже не з нашої. Наша засохла і зять Сергій її спиляв. Та й батька вже нема, відтоптав ряст. А Петро Бойко висвятився у священики і зараз десь у Канаді, серед діашпори слово Боже проповідує. Там його ще слухають, оте Слово…

Отак і досі сидів би я напевне на акації моїх спогадів, якби одного дня Лапікуриха не гукнула знизу: «Злазь, Центнерчику, з дерева на землю, будемо твої оповісті до пуття доводити». Мої посилання на те, що офіційних джерел катма, а під анекдоти хіба що в інституті етнографії захищаються, на мою законну половину не подіяли. Пиши, каже, з усних джерел, земляки у тебе - народ тямущий і добрий, як щось не так - вибачать. А Сашко Кузьмінець - той прямо так і сказав: