Воно як було - розповідають старі люди. Він там, у своїй Гасконії, а потім у Парижі такого навиробляв стосовно жіноцтва та дуелів, що шлях був один. Точніше, два: або в Бастилію, або на фронт. Тоді в Європі цих фронтів було, що в колгоспі гною. Але наш гасконець у щось і там устряв, когось прохромив і на додачу спокусив вдову небіжчика при свідках. Тут уже і у їхнього короля терпець луснув і він сказав, що таким урвителям не місце серед нас, тобто, серед них. Французів. На щастя для гасконця в цю війну встряли і наші українські козаки, два полковники - Хмельницький і Богун. Ну, вони з Максимом (бо, щоб ви знали, це справжнісіньке французьке ім’я) подружили, не одну чарку разом випили, разом і до французьких дівчат ходили. А як Максиму припекло, він і каже:
- Все, пани-товариші, прийшов мені гаплик, король уперся, як бретонський бугай. Одне слово, з мого Луя не діждеш… нічого хорошого.
Він усе це, звичайно, французькою говорив. Але наші полковники теж не в тім’я биті, бо вони, хоч і заочно, але Києво-Могилянську академію таки закінчили. Ще ту, стару, а не нинішню, Брюховецького. І знали, що в Бретані - французькій провінції - бугаї такі ж уперті, як кобиздохівські тещі. От вони і кажуть:
- Не журися, Максиме! Підеш, - кажуть, - з нами, з нами, з козаками. Краще тобі буде, як в рідної мами.
Максим, звичайно, зітхнув тяжко, загорнув у хустинку жменю рідної гасконської землі, бо французи теє, теж дуже великі патріоти - і поїхав козакувати в Україну. На Січі його православний батюшка перехрестив у нашу віру. Хоча, власне, що там було перехрещувати - не мусульманин же, а наш-таки, християнин. Ну, потім засіли, як водиться, браття коло чари… але то вже інша історія.
Ледь не забув головного. Як же Максима Кривоноса насправді звали? Та ви знаєте. Д’Артаньян йому фамілія. Шевальє д’Артаньян. А ви думаєте, чого Олександр Дюма мучився - куди раптом з усіх документів і архівів його герой зник у розквіті сил і здоров’я. Таж в Україну, в нашу Україну.
Кажете, д’Артаньяна не Максимом, а Шарлем звали? Шарль де Батц Кастельморо д’Артаньян? Так то його Дюма з де Голлевим прадідом переплутав - того теж Шарлем звали.
З усіх славних лицарів козацьких, побратимів Хмеля, тільки й лишилася, та й то чудом, могила брацлавського полковника Данила Нечая. А інших - то вороння кісточки рознесло, то ворог поглумився, а то й свої… правнуки погані. Від козацької церкви, в якій молився Кривоніс - у селі Кальнику - вберегли люди фрагмент дерев’яного іконостасу. Це коли більшовики з комсомольцями святий храм плюндрували. Він зараз у Дашівській церкві - це за кілька кілометрів. Кажуть, після лютого бою Кривоноса з поляками полеглих козаків поховали тут-таки, біля Кальника, у старовинному скіфському кургані. Зараз від того кургану самі рештки видніються крізь бур’ян і чагарники - вдячні нащадки розкопували, золото шукали.
Зруйнували храми, розрили могили, історію переписали собі на втіху. Лишилося золото правди - в пам’яті людській. Та ще глиняні козацькі люльки, які у нашій Кобиздохівці і досі на городах викопують. Правду Сашко Кузьмінець казав: документ - сьогодні його немає, а завтра він є, а післязавтра знову щезне. А пам’ять людська - що то дивовижна матерія - нічого її не бере, тільки встигай записувати.
Дещо про екологічні проблеми новітньої кобиздохівської історії
Або
страшна казочка для неповнолітніх членів Партії зелених України
Звідки у дядька Пічкура взялось таке прізвище - ще одна таємниця Кобиздохівки. Бо різна риба водилась у нашій Кобиздошці. І плітка була, і карасі, і окуні. Під вербами головані траплялися. Після великих дощів зі ставка часом коропчиків заносило. А раз-два на рік якийсь щасливчик і лина підсікав. А пічкурів не було. Це точно. Жодного, крім дядька Пічкура. Неймовірний факт.
Ловити рибу дядькові було ніколи. Він цибулю вирощував. Була вона у нього, як казав агроном, «супер-еліта», всім цибулям цибуля. Тітку Пічкуриху у Сиктивкарі на базарі питали: «Тётенька, почём ваши дыни?» Як ви знаєте, в сім’ях кобиздохівських селекціонерів був традиційний розподіл праці: чоловік вирощував, жінка продавала. Переважно у північних та східних регіонах.
Хата у дядька була міцна, з двома японськими телевізорами і фінською меблевою стінкою, купленими в кооперації за соняшники. Своїх старий Пічкур не садив. Підбирав у полі те, що після комбайна лишалося. Якраз вистачало на хліб і до хліба. Більшу частину його городу займала цибуля. А в кутку стояв великий курник з леггорнами, птицею вихованою. Бо на грядках не длубалася і супер-еліти не чіпала.
Читать дальше