Вміст мішка привів Назара Степановича і Наталю Артемівну, дружину, у захват. Бо лежав там крам на кілька пар чобіт, вкрадених злодюгами в якійсь кооперації. По тим часам у грошовому еквіваленті товару - на дві корови.
Слід зазначити, що у кобиздохівців були свої погляди на державну власність, дещо інші, ніж у професури з інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Мої земляки небезпідставно вважали, що «державне» - це вкрадене у них. Отже, беручи без дозволу державне, вони не чинять злочин, а лише повертають собі своє. Те, що кобиздохівці на практиці втілювали теоретичні заповіти вітця світового анархізму Прудона, вони, звичайно, не здогадувалися. Це ж він першим сказав, що кожна власність - це вкрадене у когось.
Але даймо спокій Прудону, я лише хотів пояснити, чому мій дід, людина винятково чесна, не кинувся шукати пограбовану кооперацію, а лишив мішка собі.
На ту пору заходить до хати дідів швагер - отой Рохманчук, ще молодий. І починає допитуватися: де взяв, скільки дав? Назар Степанович усе чесно розказав родичу, а той - своїй жінці. Ну, Рохманчучка, як справжня кобиздохівська молодиця, одразу чоловіка в ліс намилила. Мовляв, ти що - дурніший Назара? Біжи швидше, поки ті дурні не прокинулися.
Прителіпався Рохманчук до лісу, ловлячи дрижаки зі страху, зняв чоботи, щоб не чути його було. І почав ловити дрюком свою здобич. І чи то руки тремтіли, чи мішки не так лежали, але замість краму зачепив він за курок рушницю. Вона й стрельнула. І не в повітря, бо один зі злодюг підхопився миттю і почав стрибати і верещати, як заєць. Тримаючись обома руками за прострілене. Дядько Рохманчук з великого страху забув про чоботи і вихором домчав аж до села.
Надвечір молода Рохманчучка чомусь демонстративно вивісила на плоті випрані чоловікові штани. Мало того. Ще років із сорок по тому бідкалася:
- В усіх чоловіки, як чоловіки, крам із лісу приносять, а мій чоботи в лісі забув. Мало того, в усіх чоловіки - герої, а мій лише одного літака збив, та й то свого.
Про збитий літак - дещо згодом. Бо зара знову буде про мого діда.
Дід Назар не любив ходити на базар.
Ходили: баба Наталя Артемівна, тьотя Ксеня і навіть сумирний зять Полікар, котрий привіз з фронту не тільки виразку шлунку, а й, як з’ясувалося згодом, коли діда не стало, ще й маніакально-депресивну шизофренію на ґрунті контузії. Або, як казали в Кобиздохівці, був він “тихопомішаним”.
Ходили на базар усі. Крім діда. І це при тому, що у повоєнному селі все необхідне для життєдіяльності, окрім того, що росло на городі і кудкудакало в старому хлівчику, можна було здобути лише в неділю на базарі. Бо в чайну зранку привозили з району тільки хліб, а після обіду - пиво в бочках. Єдиний смаколик у цьому закладі громадського харчування - ковбасу одеську виробництва місцевої артілі інвалідів імені маршала Рибалка - давали тільки на свята.
Але дід на базар вперто не ходив. І для цього була причина. Він небезпідставно вважав себе мисливцем. Саме Мисливцем, а не “охотником”, як на нашому східно-подільському діалекті обзивається це заняття.
Просидіти добу на ставку, підгодовуючи власною кров’ю місцевих комарів, а рибу вареним горохом, вимоченим у одеколоні “Шипр”, то для діда Назара було справді чоловічим заняттям. Те ж саме - пролазити по всьому обійстю, намотуючи на старі чоботи кілометри розмоклого чорнозему, аби врешті уполювати якогось замріяного зайця…
Межи нами кажучи, не раз шкодував я, діда Назара достойний нащадок, що моя Лапікуриха його вже не застала. Ото б знайшли спільну мову!…
Так ото, про базар. Було це глупої осені, якраз у день відкриття полювання на дичину. Дід на додачу був не простим мисливцем, а й багаторічним, до самої своєї смерті, головою районного товариства “Охотників і рибалок”. Тож, природно, вполювали-не вполювали, а посидіти у старого Назара Степановича ввечері треба. Така традиція.
Застосувавши метод елементарної дедукції, можна вирахувати, що полювалося того дня кепсько. Інакше б не принесли додому стільки невикористаних набоїв, а відтак - не стрельнуло б у голову навіть після п’ятої чарки позмагатися у стрілянині по свічці. І то не надворі, а у найбільшій кімнаті дідової хати.
Швиденько повисипали з патронів дріб, бо він у ті роки був у великому дефіциті. То пороху було навколо - хоч відром бери, бо фронт стояв під Кобиздохівкою місяців три, якщо не більше. А от свинець доводилося виплавляти з акумуляторних пластин, або з гвинтівочних чи автоматних куль, зібраних на городі.
Читать дальше