Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

І от, коли мисливський народ почав співати: “Ой, у полі криниченька”, у коморі щось гупнуло і навіть розбилося. Ні, сторонні звуки вже давно долинали звідти, але всі думали, що там порається баба Наталя Артемівна. Та коли вона увійшла до кімнати з протилежних дверей, тримаючи в руках величезну пательню зі смаженою бараболею, хор якось одразу заціпило. І народ на очах почав тверезіти. Потім хтось, здається, сусід Ратошнюк прошепотів:

- А вовк ожив…

І всі злякалися. Навіть Ратошнюк, котрий любив розказувати, що він під Берліном в одному бою завалив чотири німецькі “тигри”. Щоправда, кількість “тигрів” змінювалася в залежності від кількості випитого, але то не суттєво.

Зять Полікар отямився першим і запропонував збігати в сільраду аби викликати по телефону міліцію з Плискова, де тоді був райцентр. Ідею підтримали, проте аби дістатися сільради, треба було пройти повз оту саму комору, де, судячи зі звуків, воскреслий вовк влаштував ґрунтовну ревізію. Лізти через вікно не виходило, бо всі рами з нагоди зими були не лише заклеєні, а й прибиті цвяшками.

Вовк порпався собі в темряві, бо для нього, зарази сірої, що ніч, що день, а народ ловив дрижаки за столом і напружено думав. А тут іще стара Лапікуриха, як завжди, підлила масла в огонь:

- Слухай, ти, ворошилівський стрілець, ти хоч двері в комору замкнув зназовні, чи ні?

Дід Назар мусив визнати, що не пам’ятає.

- Ну, так треба піти й глянути. А там уже вирішимо, кому куди бігти. Чи до сільради, чи до нужника.

- Один чорт повз ту кляту комору, - констатував хтось з темного кутка. - А поранений вовк страшніший тверезої тещі.

- Це ти там щось сказав, Полікаре? - лагідно поцікавилася Наталя Артемівна.

- Боже ізбав, мамо! - жахнувся зять Полікар з іншого куточка. - Як можна? Це, напевне, хтось радіо на кухні не вимкнув…

Хміль вивітрився, здавалося б, остаточно. Проте, жодна слушна думка в голову не спадала, окрім найпростішої: комусь узяти рушницю, піти в комору і добити нахабу. Тим більше, що компанія завалила до дідової хати прямо з полювання, тож зброї і набоїв вистачило б на цілу вовчу тічку. Проблема полягало в іншому: хто піде? Дядьки-мисливці, всі як один, до речі, колишні фронтовики, мало не хором оголосили, що у них “приціл збився” після такої дози випитого і пережитого.

Стара Лапікуриха, збираючи зі столу новенькі тарілки (старі, як ви пам’ятаєте, дід Назар розстріляв у знак протесту), не втрималася:

- То ж то ви з вашими прицілами стільки дітей понаробили, що вони вже замазку на вікнах об’їдають…

Дядьки зітхнули.

А хтось найсміливіший запропонував:

- То може б ви, Наталю Артемівно, глянули? Ви ж не пили, то у вас руки не дрижать. А ми вам підсвітимо…

- А як він вискочить?

- А ви рушницю візьміть. Нате мою!

- І мою… і мою… краще мою! - залунало з-за столу.

На вовка пішли, як Гудеріан під Прохорівкою - клином. Попереду Наталя Артемівна з чоловіковою двостволкою напоготові. За нею - одесную і ошую вишикувалися мужчини з ліхтариками і гасовими лампами в руках. З-за грубки в кутку подав голос зять Полікар:

- Мамо, ви ж там обережніше!

Теща огризнулася:

- Тільки як вовк попреться, лампами в нього не кидайте, бо ви мені хату спалите! Танки вони завалювали! Щас!

Щойно відчинили двері в сіни і присвітили, одразу побачили, що дід Назар (на радощах) комору таки не замкнув. Більше того, звірюка сопів десь під самими дверима.

Наталя Артемівна звела курки і скинула рушницю до плеча:

- Відчиняй!

- А чим?

- Прицілом своїм, дурню! Он граблі стоять…

І в цей час двері до комори єхидно зарипіли, самі відчинилися і з темряви випхалася здоровенна, вимазана в борошні кругла свиняча пика. Привіт від Миколи Васильовича, котрий Гоголь!

Вже потім з’ясувалося, що дід Назар не замкнув не лише комору, а й двері до хліва. Відтак, свинюка розцінила це як запрошення скласти компанію, і охоче навела ревізію в коморі.

… Минуло потому років з десять. Вже й дід Назар ряст відтоптав, а на старому обійсті господарство перебрала на себе молода Лапікуриха, дружина сина Павла Марія. Бабуся Наталя Артемівна бавилася з онуками, яких регулярно сини їй підкидали при першій же нагоді. І всім було добре.

Знову ж таки, першого дня сезону полювання на дичину історія повторилася. Павло не в’їхав у двір на санях, а влетів, горлаючи ще від базару:

- Марусю, мамо, гляньте, що у мене!

Свекруха з невісткою як ліпили на кухні вареники, так і вискочили надвір, у чому були. Хвостиком за ними - старший онук Сергій.