Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

Авіатори, витираючи рукавами криваві соплі, повискакували з погнутих кабінок і довго з криками та погрозами ганялися за головою Рохманчуком по всьому лану: від річки і до сусіднього, за шість кілометрів села Кабатня. Потомившись, зійшлися на межі і почали переговори. Тривали вони до вечора, спочатку на повітрі, а як стемніло, то в головиній хаті. Рохманчучка, бідкаючись: «В усіх чоловіки, як чоловіки, чужі літаки збивають, а мій - свого…», збігала у погріб по торішні, але ще тверденькі квашені огірочки. Братова допомогла відловити зозулясту курку, яка вже не неслася, і підсмажила її на олтар взаєморозуміння. Авіатори розпакували ензе… а коли видряпався на небо місяць, з Рохманчукової господи залунало могутнє: «І ти швагер, і я швагер, оба ми швагери…» Помирилися.

Укладений тої ночі пакт свято дотримувався і в наступні роки. Авіатори ловили рибу в Кобиздошці, а коли не клювало - катали на літаку дівчат. Часом і головиху в область - до універмагу і назад - підкидали. А дуст тихцем закопували у найглухішому лісному байраку. Згодом баба Кашпро додумалася його до самогону досипати. Щоправда, лише на експорт. Прижилося і здобуло розголос. Бо цей коктейль діяв приблизно так: спочатку у вас у шлунку вибухала граната, потім на голову падала стеля. А коли ви намагалися виповзти з-під неіснуючих уламків, з’ясовувалося, що у вас на додачу відняло ноги. «Кобиздохівську фірмову з дустом» можна і сьогодні купити в моєму селі на спецзамовлення. Отого паскудства - маю на увазі дуст - давніх запасів у байраку вистачить. Був би попит.

У районі довго дивувалися: що то у них за довгоносик, якого ніде ніяка хімія не бере. Окрім, як у кобиздохівців. Вони найбільше солодкого кореня щоосені здавали. Але хитрий голова Рохманчук і його наступники язика за зубами тримали міцно.

Чималенько років минуло. І от, влітку дев’яносто четвертого року ми з Лапікурихою у своїх справах втрапили до симпатичного зеленого містечка на Хмельниччині. Спільного з Кобиздохівкою в історії містечка було чимало. Взяти хоча б графа, мало не родича того шляхтича, якого кінь хвицьнув. Він так гучно весь свій «майонток» проциндрив, що йому навіть пам’ятник поставили: сидить, бідолаха, в самих дірявих кальсонах і журиться. Життя, мовляв, таке коротке, а спокуси такі солодкі.

Так от, у тому містечку познайомилися ми з начальником ПМК. І в його конторці, за свіжиною та доброю чаркою почали з’ясовувати, де чиї корені. Прізвище у дядька - Дзюнь, а у нас, кілометрів за десять від Кобиздохівки, село Дзюньків.

- Усе правильно, - каже Дзюнь, - я не тільки ваш земляк. Я й Кобиздохівку добре знаю. Я там після війни працював у сільгоспавіації. На «кукурузнику».

Ну, працював, то й працював. Я вже хотів на інше розмову повернути, але тут прокинулися непересічні здібності до дедукції у Лапікурихи - вони вже не раз отак прокидалися і неспроста. А я навіть колись радив їй писати детективні повісті під псевдонімом Агафія Христич. Пропадає ж талант!

Так от, глянула Лапікуриха на Дзюня, прикинула, скільки йому років - і так, наче між іншим, питає:

- То це ви зовсім молодим тоді були?

- Одразу після училища, - каже Дзюнь і пропонує випити за молодість. А Лапікуриха йому:

- А до речі, шановний, то не вашого літака голова Рохманчук пляшкою збив?

Хміль із Дзюня вилетів, як корок із пляшки справжнього французького шампанського. Він густо почервонів, а потім сказав жалібно:

- Та хай йому грець, вашому Рохманчуку. Я через нього з авіації мусив піти. Засміяли!

У цієї історії хороший фінал. Ми зі свого боку не розповіли нікому про прикрий епізод із біографії Дзюня, а місцеве населення, в свою чергу, через місяць обрало його мером уже в першому турі.

З роками мені дедалі частіше сниться Кобиздохівка, рідне моє село над прадавньою річечкою з такою ж смішною назвою, сниться, як рано-вранці виходжу я з дідової хати, що навпроти базару. Ох і ярмарки ж колись гуляли у Кобиздохівці! Може, трохи менші, ніж у Сорочинцях, але вже точно більші, ніж у Голтві. Бо приїздили на них з товарами не тільки з сусідніх районів чи областей, а й з самої, як казали люди, «Западньої». В неділю тут вирує торг, а сьогодні величезний базарний майдан порожній, тільки шматки туману по кутках дотлівають.

Я йду вулицею босоніж, прохолодний пил з-поміж пальців фонтанчиками випорскує. Минаю дерев’яну церкву, в якій хреста збили ще у колективізацію і тепер зерно сушать, проходжу повз стару школу. Вона, щоправда, не стара, а нова, перед самою війною будували. Та відтоді, як після війни дітей почали вчити ще й у колишньому графському палаці, то стала вона старою не за віком будівлі, а за статусом. Зараз тут гуртожиток автошколи, яка влітку працює. Попри ранню пору на лавочці під вікном сидять троє курсантів з гармошками. Чекають, доки їхній товариш на прізвисько «Смерть бабам» вилізе з вікна кімнати комендантші. Тоді вони йому заграють туш, а комендантша, дебела жіночка у вишитій нічній сорочці з рукавами обіллє їх водою з відра. Трохи далі двоє смішних дівчаток - дочки директора Мазура - корову в череду вигонять. Ми постоїмо трохи, посміємося…