Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

Відтоді між воєнними і штатськими у кобиздохівському гарнізоні встановилися стосунки взаєморозуміння. Хлопці акуратно повідомляли колгоспникам, коли саме прилетять літаки, а селянство за це доповнювало скромне армійське меню стравами регіональної кухні. Прапорщик прописався на обійсті у Козорізової небоги і, здається, заходилося на серйозні наміри… А дядьки справно збирали гриби і сушили їх на горищах.

Закінчилася ця ідилія враз і з великим гуком. Одного дня з літака, як завжди, щось відірвалося, полетіло вниз, але чомусь не бабахнуло. Хвилин через двадцять з’явився вертоліт, сів на просіці, з його черева вискочило з десяток чужих воєнних в рябому, які почали нишпорити по кущах. Та нічого так і не знайшли, крім глибоких свіжих слідів від однокінного возика. Пошукова група помчала по них, як по рейках і незабаром вперлась у нові ворота, за якими стояв кращий кобиздохівський грибник дядько Гилюк і крутив цигарку. Я вже казав, що ці солдати були чужі і мусили берегти військову таємницю. Тому розмова з дядьком складалася з суцільних натяків. На додачу, старший чомусь говорив українською мовою, що остаточно спантеличило старого:

- Дядьку, ви оце в лісі були?

- Ну, був.

- І нічого не бачили?

- Не бачив.

- І нічого не знаходили?

- Нічого.

- А таке, ну… довге, кругле і головка червона?

- Мухомора? Та хто їх бере?

- Та не мухомора, а ось таке: металеве, на бомбу схоже, тільки не бомба, бо довга і з крильцями, - втрутився молодший за званням.

Старший стусонув молодшого колегу під ребро. Дядько далі гнув своє:

- Та багато гівна по лісі валяється після ваших літаків. Може, де й крильця виросли.

- А ви… водички дасте напитися? - змінили тактику прибулі.

- Зараз винесу, - погодився дядько Гилюк.

- Та нічого, ми самі…

- Мені не важко, хлопці. Стійте тут.

Невідомо, скільки б іще високі сторони вправлялись у взаємоввічливості, аж тут щось страшенно бабахнуло і на місці дядькової хати виріс стовп диму.

Коли військові і дядько повилізали з канави, куди їх змело вибухом, протерли очі і повиколупували землю з вух, то побачили замість хати велику вирву, на краю якої сидів, перелякано витріщившись, обсмалений дядьків кіт Євмен.

Старший, масуючи травмованого поперека, простогнав незрозумілу фразу: «Теплове наведення».

Все закінчилося благополучно. Воєнні поставили дядькові Гилюку нову хату і зникли так само швидко, як і з’явилися - разом із наметом, шламбоном і солдатиками. Найбільше вдоволення від халепи мав прапорщик, бо його стосунки з Козорізовою небогою зайшли в стадію, яка у класичній прозі називається двозначною. І вже ніхто більше не заважав дядькам збирати у Кобиздохівському лісі гриби.

Оте довге, з крильцями, дядько Гилюк таки в лісі знайшов і, як хазяйська людина, привіз додому та заховав на печі у кукурудзу. А дядина піч розпалила, поставила воду на борщ і побігла до Козорізихи. Начебто по сіль, а насправді попліткувати, як там у прапорщика з небогою амурні моменти розвиваються. Оте залізяччя і бабахнуло.

Вже в часи горбачовської перебудови я випадково почув по радіо виступ одного військового начальника, що радянська армія тепер теж вступила в гласність. І закортіло мені, дурню (Лапікуриха на роботу пішла, не було кому відрадити) дізнатися від компетентних товаришів, що саме дядько Гилюк у лісі знайшов.

Написав, куди слід. Відповіли, правда, швидко, чемно і через ім’я та по батькові. Попросили вісім довідок, три характеристики під копірку, чотири мої фотокартки улюбленого кобиздохівського розміру шість на дев’ять і виписку з загсу про ступінь спорідненості з дядьком Гилюком. Я швиденько і вислав. Потім до мене двічі дільничний міліціонер заходив, начебто сірники позичити, а якийсь у цивільному, сплутавши мою Лапікуриху з сусідкою, почав розпитувати, коли я додому повертаюсь і кого з собою приводжу. Той, у цивільному, ледь вирвався з побитою фізіономією, але й мені було непереливки. Морально. Ну, це, ймовірно, збіг обставин, бо міліціонер клявся й божився, прикурюючи при цьому тремтячими руками від запальнички, що у нього справді сірники скінчились. А цивільний, сподіваюся, надовго затямив, де закінчуються права його установи і починаються права людини. Конкретної - Лапікурихи.

Нарешті, прийшла відповідь од військових. З одного боку, писали вони, оте, що впало колись із літака, давно вже зняте з озброєння, а тому таємниці нібито й не складає. Але з іншого боку, в рамках реформи збройних сил пішов з посади той генерал. Який мав „оте” розсекретити. А його обов’язки нікому ще не передали. Як тільки армійська реформа закінчиться, я одержу вичерпну відповідь.