Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

От тільки начальнику міліції було не до сміху. З області щодня тиснуть: скільки людей притягнуто до відповідальності згідно нового указу, чому не виконується рознарядка по дрібному хуліганству (слава Богу, що не по вбивствам!), для чого ви там взагалі у райвідділі сидите, якщо не змогли досі затримати і зразково покарати бодай одного правопорушника?

Прийшов підполковник якось із райкому партії після чергової накачки і каже:

- Хлопці, якщо завтра ми не дамо комусь п’ятнадцять діб, то доведеться самим у капезе сідати. Кажуть, ми нічого не тямимо в політиці.

А треба вам сказати, що всі райцентрівські кандидати на п’ятнадцять діб виявилися рідкісними садюгами. Дізналися, що в міліції зі статистикою непереливки - і миттю стали янголятками. Не те що там випить-закусить і кумові на голові ночви потрощити. Ні, жіночок уперед пропускають, дітей через калюжі переносять, ветеранів за пивом поза чергою пропускають! Тому міліцейські хлопці зажурилися добряче, а потім один тямущий, бо з Кобиздохівки, каже:

- Я так вважаю, що нам тра’ хулігана найнять. Бо як сидіть і чекать, сто років пройде. У нас народ дурний, без ініціативи простого вікна у тещі вибити - і то розуму не хвата. Тра’ наймать.

- Як наймать?

- А як ото сторожа до худоби. Скинемось, він і відсидить. І нас смикати не будуть. А там далі якась нова мода прийде. І про ці глупості забудуть. Що, перший раз нам дірку в голові роблять? От побачите, буде з цими «сутками», як з тими горщечками з гною під розсаду, що ми для підшефного колгоспу всім райвідділом ліпили. Я після того гною півроку в хліві спав, бо жінка в хату не пускала. І де ті горщечки?

Бідні мої земляки не знали, що епоха торфоперегнійних горщечків під розсаду закінчилась одразу після вдалого захисту докторської дисертації на цю тему в столичній Сільгоспакадемії. Про те, як мої земляки страждали задля фундаментальної науки, я вам ще розповім. А зараз повернемося до кампанії з хуліганством.

По скільки скидатися на порушника громадського порядку, питань не було. Існував аналог із наймом пастуха для людської череди: по два карбованці з корови, тобто, зі співробітника райвідділу міліції. А от щодо кандидатури - довелося помучитися. Як не крути, а перший в історії району дрібний хуліган. Тут і райком партії об’єктивку вимагає, і область. Довелось і по пляшку збігати - не допомогло. Тоді, кажуть, ініціаторові запропонували:

- Мишко! - бо його Михайлом звали, молодший син зоотехніка Притули, - як ти такий розумний, то сам і шукай хулігана. Щоб знав.

На щастя, у Кобиздохівці був Мирко. Як його справді звали - ніхто фактично не пам’ятав. Загубилось ім’я на крутозламах історії. Дражнили Мирком - та й годі. І не такий вже молодий, до речі. Але дуже любив бешкетувати. Хлібом не годуй, а дай Миркові сісти на велосипеда, гармошку під пахву - і гайда по району. У пошуках пригод. Особливо любив Мирко з’являтися на третій день весілля, коли згідно древньої традиції розігрувалося справжнє дійство. І дозволялися значні вольності. Жінки переодягалися чоловіками, мужчини натягали спідниці і замість весільних пісень безкарно співали соромітницьких. Як ото: «Турлі-турлі, коржі з маком, поставили бабу раком!…» Робилося все це не з хуліганських міркувань, бо народ у нас в Кобиздохівці виключно статечний і моралі дотримується. Це, щоб ви знали, дуже благородний звичай. Бо нечиста сила чомусь саме на третій день весілля може молодим усякої шкоди наробити. Тому жениха з нареченою ховають понадійніше, а з весілля роблять «третій день». Мовляв, і ми не ми, і не весілля у нас, а чортівня якась. До речі, якби хтось дурний, або, як кажуть у Кобиздохівці, притирений, спробував заспівати про коржі з маком за весільним столом першого дня, то одразу дістав би по морді, а потім вилетів би за ворота аж захурчало б! Звичаї треба шанувати. Перший день - то перший, другий - то другий. Як язик свербить, прикуси, а ще краще - випий і закуси, на те воно й весілля. А третього дня, будь ласка, - хоч сидячи співай, хоч стоячи, хоч в отій позі.

Мирко вважався на Кобиздохівщині найкращим виконавцем і «Коржів з маком», і «Гей, стій та не плач!» і навіть абсолютно неприпустимої для делікатного виховання: «Посіяли гречку на печі скраєчку». Всього і не пригадаю зараз, бо по-перше, чимало таки років минуло, а по-друге, мої освічені батьки-вчителі чомусь тримали мене якомога далі від цього цікавого нурту української народної пісенної творчості.

Зараз уже не те! Оце минулого року йдемо ми з Лапікурихою тихою вуличкою Кобиздохівки, коли - музика загула. Ясне діло - так голосно у нас тільки на весіллі грають. Ні, ми близько не підходили - бо побачать, покличуть, пити доведеться. А ми, між іншим, на автобус поспішали. Ну, хоч трохи музики здаля послухаємо. Оркестр, щоправда, вже не той, що колись - замість кларнета, гармошки і барабана з тарілками - електрогітари! І барабан якийсь ненормальний, бо тільки на один бік шкіри вистачило. Але не це головне, на чому грають, а щоспівають!