Володимир Рутківський - Джури-характерники

Почет Менглі-Гірея з острахом позирав на свого повелителя, чиє чоло пересікала глибока зморшка. Це означало, що він будь-якої хвилини може вибухнути гнівом. А в гніві Менглі-Гірей був нещадний і непередбачуваний. Тому його охоронці-тургауди намагалися триматися від нього на відстані — летіли попереду й кричали:

— На коліна! Дорогу ясновельможному Менглі-Гірею!

А Менглі-Гірей і справді мав причину для невдоволення: його мрія зробити Бахчисарай однією з найкращих столиць світу затягувалася в часі. Років з п’ятнадцять тому він уперше відвідав Стамбул, а ще й до цього часу не міг забути його казкової величі, вишуканості і пишноти. Потому побував там ще не раз, та лише нещодавно поділився зі своїм високопоставленим другом і повелителем заповітною мрією: зробити з нової своєї столиці Бахчисарая пишне місто, що стало б молодшим братом найкращій столиці світу — Стамбулу. І султан, хай продовжиться рід його у віках, схвалив цей намір. Але ті невільники, що їх гнали з Урусії чи Польщі, геть не розумілися на велеліпній пишноті, якою вирізнялися палаци його високого друга і повелителя. Тому довелося ще раз звернутися до султана по допомогу, і той пообіцяв надіслати своїх зодчих. А ті зодчі будівельники, як відомо, даром не працюють. Тож йому, Менглі-Гіреєві, потрібно багато, ду-у-же багато ясиру, щоб на виручені за нього кошти запрошувати десятки й десятки майстрів — каменотесів, мулярів, столярів, малярів…

Припікало. В таку спеку гарно було б поніжитися на лагідній морській хвилі, проте до літа було ще далеко. Мимоволі пригадалися казкові хвилини, які він пережив у незрівнянних стамбульських лазнях.

Менглі-Гірей поворушив пальцем — і біля нього зринув головний писар-юртджі з загостреним калямом [11] К а л я м — перо з очеретини чи гусячого пір’я напоготові.

— Що ти там записав? — запитав він.

— Вчора, найсвітліший, ти мовив, що твій палац має перевершити вишуканістю київські княжі хороми й покої угорських та польських володарів…

Менглі-Гірей кивнув головою.

— Пиши, — наказав він, — я велю запросити зі Стамбула найліпших майстрів, що зводять лазні. Лазні мають бути не лише джерелом неземної насолоди, а й спрямовувати найсвітліші уми до високих роздумів про долю держави… Зрозумів мою думку?

Писар запопадливо закивав головою і заходився водити калямом по згортку. Менглі-Гірей перевів погляд на дорогу. Кілька десятків простолюдинів уже прикипіли обличчями до пилюки. Над ними переминалися нукери з оголеними шаблями. Трохи збоку, над самим шляхом, височів на коні Басман-бек, один із сотників особистої охорони. Він мав право не схиляти голову перед Менглі-Гіреєм. І зрозуміло чому — цією самою головою він відповідав за безпеку свого повелителя.

Менглі-Гірей ковзнув по ньому поглядом і знову повернувся до своїх думок.

…Атож, мусить бути хоч якась віддяка за підлеглість Порті.

Власне, він би й не робив нічого, жив би собі тихо-мирно з урусами-українцями, як його великий прапрадід Тохтамиш. Проте часи міняються. Коли його діди-прадіди й не чули нічого про Порту, то тепер ось вона — нещодавно обійшла Чорне море і вийшла до пониззя Дністра. Ще трохи — і візьме в обценьки і його кримську орду. Тож треба було обирати — чи рабське підданство Порті чи, бодай і не дуже рівноправний, та все ж таки союз. І він, Менглі-Гірей, після довгого вагання вибрав друге. І, здається, не помилився. Бо чого варті нині уруси? Майже нічого. А литвини з ляхами? У них свої клопоти в Балтійському морі і їм немає ніякого діла до моря Чорного.

Проте не все давалося так легко. Ще й досі серед старійшин є такі, що торочать одне й те саме: треба ще раз спробувати дійти згоди з урусами чи далекими литвинами і купно дати відсіч Порті. Тож, аби не стати рабом Порти, чи й узагалі позбутися життя, він, Менглі-Гірей, мусив стати жорстоким. Не одна шанована голова покотилася на землю, не один не покірний закінчив своє життя на палі.

І тепер турецький султан перед усім світом виказує свою любов і братерську приязнь до нього, Менглі-Гірея. І тепер не тільки уруси, а й ті ж литвини з ляхами тремтять перед ним — перед ханом нехай і маленького, проте дужого Криму. Бо за ним — уся могуть Оттоманської Порти. І варто йому, Менглі-Гіреєві, лише пальцем ворухнути, як десятки тисяч його нукерів разом з турецькими яничарами заполонять уруські й ляхо-польські землі аж до Балтійського моря, аж до тевтонських боліт та низин. А колись, може, вивільниться він, Менглі-Гірей, від залежності заморському сусідові і знову підніметься, як піднялися Чингізхан, Батий-хан, чи й сам Тамерлан.