Володимир Рутківський - Джури-характерники

— Від нього — так, — охоче згодився Карачобан, котрого в інших місцях звали Швайкою. — Зате решта бачить, що я з ним на короткій нозі, — і вже не дуже криються. Ні-ні та й ляпнуть щось корисне. Наприклад, про те, що Менглі-Гірей надіслав листа нашому знайомцю Саїдові-мурзі з натяком, аби той доставляв до Криму побільше невільників. Словом, під’юджував того нападати на наші землі… От би якось роздобути того листа, — закінчив він замріяно.

— А яка від того користь? Що з листом нападають, що без нього — один біс.

— Е, не кажи. Бо Менглі-Гірей, коли що, може відкрутитися: мовляв, це кляті кайсаки нападають, а я ні. Я завжди був другом русичів, литовців чи там поляків. А от коли дістати того листа — тоді інша справа: на його голову посипляться протести, звинувачення на весь світ, припиниться торгівля, приведуть до бойової готовності військо… А кому це вигідно? Тільки не Менглі-Гіреєві. Так що тому листу ціни немає… Ну добре, ти краще скажи, що нового виїздив.

— У Козлові [12] К о з л і в — по татарськи Ґьозльов, нині Євпаторія ніби йде непогано, — усе ще не дивлячись на Швайку, відказав Грицик. — Там десятків зо три шабель маємо. Денис, він же каменотес Гуркан, каже, що варто лише почати — і їх негайно підтримає до тисячі тамтешніх виноробів і пастухів. Вони давно точать зуби на татарів. А от в Ак-Шейху [13] А к — Ш е й х — нині містечко Роздольне …

Грицик замовк. Швайка з тривогою подивився на нього.

— Що в Ак-Шейху? — запитав він.

— Погані справи, — вичавив із себе Грицик. — Басманові винюшкувачі схопили Саву Сивого. Два дні катували, з живого шкуру здерли. А що він міг сказати? Нічого. Бо й сам не знав. Він зі своєї п’ятірки знав лише Панька, але той вчасно щез.

Швайка до крові закусив губу. По хвилі глухо поцікавився:

— А де зараз Панько, відомо?

— Так. Переховується в ущелині біля Білої криниці.

— Побалакай з Муслімом. Ну, з тим, що з Джурчі [14] Д ж у р ч а — нині містечко Первомайське .

— Той, що халати шиє?

— Так. Йому зараз помічник потрібен. А як саме Саву схопили, знаєш?

— Звісно. За довгий язик. Занадто швидко відкрився одному… Курбан його звали.

Швайка скрипнув зубами. Сава був не перший, і, мабуть, не останній. Дуже вже не терпиться декому з хлопців. Так вже не терпиться, що ладні хоч зараз вийти на вулицю і закликати до повстання.

Посеред лугу на одній нозі застиг чорногуз на ймення Грицько. За Саньковим задумом він мав удавати татарина. Чорногуз крутив на всі боки головою і не міг збагнути, куди це подівся його сірий чотириногий друг, чия спина щойно промайнула біля он того куща. А той вже описав у високій траві велику дугу, опинився поруч з Саньком і, з задоволенням висолопивши язика, стежив за розгубленим чорногузом.

— Молодець, Куценький, — похвалив Санько вовка. Той заметляв хвостом і вдячно глянув на господаря. Грицько ображеним оком зиркнув на них і повагом рушив у бік гнізда.

Зараз Куций геть не скидався на того облізлого, нещасного вовчика, котрий не відходив від могили, де поховали його хазяїна Остапа Коцюбу. Тоді, п’ять років тому, на їхній острів напала орда Саїда-мурзи; у жорстокій січі козаки вистояли і цим уперше довели всьому Степу, що вони теж неабияка сила. Хоча надто вже дорогою ціною далася та перемога. Не було козака, який не втратив би там свого найкращого товариша чи побратима. Проте спокійно дивитися, як страждає вовк на ймення Куций, — не міг ніхто. І Санькові довелося не один тиждень просидіти з вовчиком, розмовляти з ним, улещувати, доки той, зрештою, не зрозумів, що старого хазяїна вже ніколи не буде і треба жити з новим.

Тепер вовчик наче й забув про Остапа. Хіба як опиниться біля Остапової могили, з його грудей долинає тихе жалісливе скімлення.

— Молодець, Куций, — повторив Санько і погладив вовка по товстому зашийку. — Молодець, добре служиш.

Ще б пак — щойно Куций за знаком хазяїна вчинив те, що до цього вдавалося хіба що Швайці й Барвінкові, його вірному вовку. Ох і ловко ж у них це виходило! Стоїть собі татарин, роззирається, як щойно бусол Грицько, — аж раптом бачить, ніби щось у траві прокрадається. А тоді — раз! — і начебто випадково йому на очі потрапляє сіра вовча спина. З’явилася — і одразу щезла. Татарин, звісно, всю увагу звертає у той бік — і не бачить, як з іншого боку привидом прокрадається Швайка… І вже чи не з сотню разів повторював Санько з вовком цей урок, доки врешті впевнився, що і в нього виходить щось путнє.