Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Але країна двиготить. Українці мляво, нерішуче запрягають, довго змащують колеса, підгодовують коней, викохуються з дружинами. А тоді зненацька: «За світ встали козаченьки в похід опівночі!» Хто там заплаче – вже не має значення. Головне, що встали в похід. Не зупиниш.

І зовсім таємно Льоня думав про себе. Якщо станеться – потрапить у невід і така рибка, як він. Команди донизу йшли через нього, Льоню з Красного Луча. І як реактивно ішли, матері їх дятел у сідницю! Ішли. І кого там, при землі, притиснуть – вкаже на мене своїм вказівним пальчиком. Такий здогад дедалі частіше приходив йому на думку. Навіть у дні, коли був дуже зайнятий чи коли прокидався вночі помочитися, бо вже кивала пальчиком пані Простата.

Льоні іноді хотілося перемогти себе, на мить стати сміливим та рішучим і впасти на коліна перед Презом, тьху, дурбедику! Не помиляйся, бо накличеш на свою голову – Президентом і застерегти його, розповісти правду, врятувати від помилки. І бути щасливим.

Ні, не одважусь. Не вистачить сили волі. Поганому танцювальнику заважають… І потім його мочать в сортирі…

Хай уже котиться, як є. Усі оригінали доповідних у мене підшиті, переплетені, сторінки пронумеровані. Ключ від сейфа в кишені. Треба буде потроху перевезти на дачу у мій спецхран. А раптом доведеться захищатися. Перед їхніми, думаю, вже чесними, судами, це допоможе. Неспростовні докази. Мусять визнати. Це не процес над Янакондою.

Треба дати вказівку пресовикам, [139] Працівникам прес-центру Адміністрації. щоб, післязавтра, перед оголошенням вироку Вовчиці, викинули інформаху, що була спроба замаху на життя Лаврентьєва, але невдала… Органи шукають винуватців. Обов’язково знайдуть.

Там для Пре… Стоп! Я «з» не сказав. Мав на увазі Президента. Там для нього Фірст-мєнт готував зе бест лошичку, що не була під сідлом. Відбій! Хай тримають до іншого разу. Сусіда не варто посвячувати в такі діла. Відбій Гомельському.

Льоня похитувався в автомобілі, салон якого солодкаво пахнув добротною шкірою та дорогим освіжувачем повітря. Він приємно намацував у спідній кишені товстеньку папушу сотенних долярчиків. На душі було світло і тихо, як у церкві після Служби Божої. Отак би жить і жить!

Але раптом серце відчуває щось лихе.

Пріч!

Все буде Вері вел! Вері-вері-вел!

І ще раз дуже вері.

Слава добрим танцювальникам! Їм ніщо не заважає танцювати…

Льоня ще раз помацав спідню кишеню і заспокоївся. Вері вел.

Дорогою до Богданового гуртака у скрипучій, з пошарпаними дерматиновими сидіннями «Волзі», Кася поволеньки розморожувалася від пережитого за цей вечір, поверталася до самої себе. Мляво, обережно, але поверталася до нової, після ялтинських безтурботних вакацій, реальності. Богдан надійно, радше по-братському, обіймав її за плечі, не даючи своїм гарячковитим рукам волі. Тільки іноді, на поворотах, коли шарабан перехняблювався набік, ніжно притискав її до себе. Не даючи приводу…

Після повернення з Краснодона він видраїв свою барлогу до лоску і радів, що веде Касю в такий чистий холостяцький затишок. Мама називала його акуратистом, привчила свого школярика навіть у весняну та осінню краснодонську тванюку мити чобітки, сушити і мазати ваксою щоденно. Прасувати собі штани і сорочки, пришивати ґудзики. Тому мав ґандж: коли навіть кльова в ліжку і в спілкуванні, стильнячка не застеляла за собою ліжко і не перемивала посуд – довго тримав на відстані. Аж поки забувалося і дуже кортіло.

В аспірантській гостинці Кася так хутко обжилась, наче лише тимчасово була відсутньою. І з радістю сюди повернулася. Вона відчувала, як гостро потрібна їй сьогодні, після такого приниження, такої ганебної поразки і такого кидалова – хоч якась житейська опора, твердь, відродження почуття надійності і присутності в цьому реальному світі.

Тут, у затишній келії, де із світлин на неї пильно вдивлялися його батько та мати, він – малий ангелик у вишиванці, з лелеченям на руках – їй ставало по-теклівському спокійно, а головне – уже не страшно.

Від Богдася накочувалось на неї тепло, сила, лоскітний дух чоловіка. Цей ніс із горбинкою… Ці вперті, ледь розняті уста… Ця легка рисяча хода… Ці кам’янисті м’язи, що напинають короткі рукави теніски… Ого, який він! У… мене…

Вимкнула телефон, щоб не додзвонився Мішко. Тут її не знайде. Навіть із своїми внутрішніми військами.

Притьмом всмажила яєчню на почеревині, з цибулькою і помідорами. Обпікаючи язики, підвечеряли. Богдан підганяв: помиєш тарілки потім. Накинув на неї свого вітровичка і, тримаючись за руки, погнали до Софії. Пішки. Це – недалечко.