Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Кася встигла побачити, як він мало не впав на ментівську «Оktаvіa». Обійшлося. Видно, що сильно вдарився, але випростався і пішов. Молодчага мій! Іду за тобою. Ти ба’, а він ще й не хоче… Ніде не дінеться… Ніде. Візьме. Йосип на Говерлі.

У Яни вже не залишилося місця для сумніву: вчинять мстиво, жорстоко і підло, тільки б вистояти, не надломитись! Не встати при оголошенні вироку. Не пустити сльозу. Вони захочуть насолодитися своєю владою сповна. Крутитимуть цілодобово на всіх сущих телерадіоканалах. Господичку! Ниспошли мені сили в ту мить. Решту спробую витримати сама.

Посіпака (здивувалася: звідки з’явилося в неї це слово) зробив дводенну перерву в засіданнях, нібито для винесення ухвали. Бездарний представник хамського лівосуддя, лицедій-підморгувач – тобі відвели роль самодіяльного декламатора. Текст давно написано зі слів Хама. Лиш граматичні помилки повиправляли.

Сьогодні дев’ять днів по твоїй душі, мамо. Як тебе поховали, Голубко моя? Гріх так думати, хай Господь прощає, але добре, що ти не почуєш вироку. Не витримало б твоє серце. Де тебе поховали? Біля батька, з яким була щасливою тільки в ранній молодості? Решта – сірий морок роботи і злиднів, татових п’яних сварок, а часто бійок, маминого плачу на тісній кухоньці робітничого бараку. Вже немає вас обох у цьому напівбожевільному світі. Нема і не буде. Та ваше коло не замкнулося, бо поки що є у вас я. А в мене – дочка Любава. І це ваш шлях у вічність, тату і мамо.

Царюйте на небесах. А я ще тут помучуся. І збережу пам’ять про вас.

Знатимуть, пані Ліночко, добре знатимуть, чому саме позадкують. Це їх головне знання.

Завтра Третій Україні [134] Вона вважає, що відновлена в 1991-му державність України є Третьою. Перша – Козацька, за Богдана. Друга – на початку ХХ століття. поверне на двадцять другий рік. А вона не лише не вміє жити, заробити на себе, а навіть ще не навчилася самостійно ходити, говорити мовою своїх батьків.

А вже доросла. Як моя Любава.

Завтра начебто дозволять побачення з нею.

Є і моя велика провина перед Україною. Нема на те виправдання. Нікому нема. Нікому з тих, хто був підсаджений простолюдом до влади. Та найбільший гріх лежить на Павлові. Ніхто з попередників не мав такого щасливого шансу. Набагато більша частина України аж мліла від віри в нього. А через нього – в себе. А через себе – в Україну.

А в ньому відсипався такий собі декоративний, непомітний малоросик.

Президентство блискавично перетворило малоросика Павла у великого малороса Глущенка. З усіма наслідками малоросійства. Аж до фактичного відступництва і національного суїциду.

Як страшно розчахнулася наша спільна дорога. Але його – трагічніша. Тюремний надзорець шепнув, що коли Експрез виїздив через потаємну браму із суду – люди взявшись за руки все одно зупинили його броньованого «mers’а», перегородили дорогу, встигли відчинити задні дверцята, де він сидів і закидали яйцями, гнилими помідорами, битими кавунами, чорною гряззю з одеських лиманів. І під гучний свист відпустили.

Мій шлях легший. Набагато. Бо він – чесний, свідомо обраний мною шлях.

Вчора до камери, з якої перед цим прибрали Настю (нібито на допит, хоч ніяке слідство проти неї не ведеться, знають, що чоловік збирає гроші) заходив… Важко повірити, але… прокурор Крайко (це його колишня дружина передала мені записку, сигнал підтримки).

Приніс готовий текст покаянної. Так і сказав: м’якеньке, інтелігентне звернення до Президента. Суть його така: тоді з вини Глущенка склалася складна ситуація в українсько-російських стосунках. В Україні була політична та економічна криза, все це вже сталося. В Європи від холоду цокотіли зуби, південь і схід України ховалися в спальні мішки у своїх квартирах. Я винна в тому, що не протрималася ще декілька днів, бо боялася техногенної катастрофи. Змусила Піддубного підписати угоду. Каюся. Прошу зрозуміти, великодушно помилувати. І маленька приміточка – назавжди іду з політичного поля, з надією на милосердя…

Тільки постав свій підпис. Оригінал, а не факсиміле. Оригінальчик.

І залізні двері відчиняються перед тобою.

Ну й натішилася я, нарешті, за півтора місяці перебування під небом у клітинку. Назбиткувалася над цим Крайком, що тупо відводив (за повної підтримки їхнього судді Лаврентьєва) усі, без винятку, цілком законні, клопотання моїх адвокатів. Відхилив навіть моє право на допит у судовому засіданні головного свідка Піддубного. Мовляв, у відпустці, за межами України. Крайко диригував судом і суддею.