Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

А кар’єра, квартира, гроші, Касю. Це – ти?

Я! Я! Я! І маненький – Йосип на Говерлі!

Гомельський зненацька висипав на голову всі знані мною спокуси. Я була не готова до цього. І не спромоглася чинити опору. Отак, потроху, Касю, нашкребеш на амністію (вже проходили, але заліку не було).

Годі! Повертайся в сьогоднішній день, дівко.

А я з нього і не виходила.

Отже, Мішко на мені заробляє, бицюра. Гомельський про це не знає. Але ад’ютант знає, що не поскаржуся міністрові, бо він для мене недосяжний.

Нічого на себе не купуватиму. Принципово, Йосип на Говерлі!

Маю білу котонову спідничку і лагідно-бузкову декольтовану блузочку китайського шовку. Добре, що купила в Ялті світло-бежеві мокасини. Плавки і ліфчик – білі, чистенькі. Викупана. Так і заміж можна вискочити, Касю.

Стривай-стривай, дівко-Теклівко! Міністр Гомельський подарував тобі кредитну картку. Де я її запроторила? Десь у ранці, в якійсь кишенці, в блокноті, у конверті. Може на тій козирній картці лежить сьогодні мамуніна Доля? Лежить і чекає…

Перенервувалася, але знайшла картку. Захована аж під пластикову орбгортку паспорта.

«Перший Український Міжнародний банк». ПУМБ.

Спускалася до холу, де є банкомати.

Банкомат огризнувся: заведи PIN-код! Його в мене нема, не дали. Отже, і це обманка.

Лютою повернулася до номера. Горілиць впала на пахке міліцейське ложе. На ньому спали генерали, полковники, майори, капітани. Це – люкс, нижче майора тут не лежали. Ієрархія! Але лежало багато всяких…

І раптом помітила на килимку конверт із написом «ПУМБ». Він випав з блокнота. У конверті код. 1991! Господи! Та це ж рік моєї появи на цей світ! Рік народження моєї держави. Рідної України!

Ура!

Дзвонила мамця. Я її налякала, що наші телефони прослуховують. Тому балакали про бабусин радикуліт, що вимучує її. Про маленьке кафе на привокзальному майдані у Вапнярці. Недорого хочуть. 12 тис. « капусти » . Відпустять дешевше. Покупців-конкурентів поки нема. Розповіла мамуня про тьотю Люсю Лаврентьєву, яку з інсультом забрала « швидка » до райлікарні, а тоді обласна влада перевезла її до Винниці. Губернатор займався. Стан – дуже важкий. Повний параліч.

Моя однокласниця Ганя Гасяк народила двійню без чоловіка, але Толя Гулько, з яким вона нажила діток, таки бере з нею шлюб, але весілля не робитимуть. Нема за що.

На закінчення мама сказала: «А про день народження ще подумай, чи треба справляти?» Спершу не второпала. Тільки приймаючи холодний душ, стрельнуло: вона переживає ТЕ. У мене два дні народження. Перший – 25 лют., коли я народилася на світ. А другий – 25 серп., коли після похорону батька мамця прийняла рішення зберегти мене. Другий ми теж святкували, але у день проголошення Незалежності.

Он ти про що, миамусько. Ти про ТЕ, Штірліц ти мій!!!

Кася Любінецька з Теклівки, двадцятидворічна студентка вже третього курсу Національної академії Міністерства внутрішніх справ України, не дивлячись на те, що тяжко красива, але все ще дівчинка, майже матеріально відчула, що дорослішає. Її дотеперішнє життя, не дивлячись на те, що ровесники і старші, навіть набагато старші, здивовано вирячували на неї очиська, зупинялися і довго дивилися вслід, не було суцільним святом, феєрверком чи демонстрацією хронічного, безтурботного життя в небесах.

Ні, Касин динамічний, гострокутний норов постійно псував її стосунки з ровесниками, які, одначе, недовго вурсилися на неї, бо вона ніколи не закочувала губу, а того самого, або наступного, дня лагідненько віталася, світила трішечки розкосими (обіймають людину, роблять її відображення об’ємним), глибинно-бірюзовими, з теплим, мінливим туманцем, очима, приязно усміхалася. Хіба можна на таку тримати зло?

Кася часто користувалася і першим, і другим. Це давало їй відчуття вічного дівчиська, якому все можна; тобі все пробачать, якщо ти не впадеш у зарозумілу вищість і дурний гонор. Так і жила. Мамуня по-сільському модненько одягала її школяркою, що лишень підкреслювало доччину тяжку вроду. Купила їй місце в Академії. Додавала, поки могла, до стипендії. Зрештою, дуже любила свою доньцю і була її найдушевнішою подружкою.

І раптом – ОТАКЕ! Йосип на Говерлі!

Звичайно, за одну ніч (яка у мене могла бути вже давно і не з одним, як у більшості моїх однокурсниць) здобути все, до чого інші йдуть все життя, – чи ж не почали б скакати зайці в голові (це від мамці) у будь-якої моєї ровесниці.