Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Щоб заповнити вимушену паузу, Ярко Ступак трішки невлад:

– Учора ввечері на каналі ТіВіАй один знаний нардеп з опозиції викинув жарт: Хазар подарував Баракові Обамі весь збагачений уран України, бо ім’я американського президента навіює йому ностальгічні спогади про молодість. Сказав і голосно реготнув. Пашка щиро його підтримав. І продовжував:

– Як політик, я вивчаю настрої народу, орієнтуюсь на них у своїй діяльності. А настрої у передвибуховому (гарне слово я придумав!) стані. Може грянути революція або лютий бунт. Нового м’якого Майдану не буде. Не в тому стані суспільство.

– Підтримую вас, пане Павле, на всі сто! Ми відстежуємо процеси. Вони тривожні. Це моя ідея: зберегти таких, як ви, щирих патріотів, державців у цей складний для нації час. Без вас, тих, хто творить політику (мало не зіскочило з язика «внизу», але встиг не випустити з рота) безпосередньо серед народу і для нього, а не десь там, на висотах, ми втратимо суверенітет. Говоріть, говоріть з нами, ви серед своїх людей.

– Помайдання (ще один словотвір!) і бездарне президентство месійки Глущенка далося взнаки. Народ зневірився у владі і в демократах. Якщо вони заґратують Улюбленицю – буде революція, яку може очолити якийсь гайдамака. І плодами скористаються антиукраїнські пройдисвіти. Так уже було не раз. Тому я готовий співпрацювати з вами. Підказуйте мені, хто провокатор, хто – агент. Але тільки заради України. Тільки заради неї. – Пашка Мовчун викинув вперед правицю, почекав, поки Дмитро та Ярко потиснуть її.

– Та годі про політику! Давайде шандарахнемо ще по одненькій. Мій дядько Мирон за совітів, п’ючи чарку, приказував: «Щоб ми були дужі, як совєцька власть!» Тепер п’є мовчки. А ми – за Україну, панове! Слава Україні!

– Героям слава! – першим гаркнув Ярко Ступак.

– Слава навіки! – стиха промимрив старший лейтенант Служби безпеки України Дмитро без прізвища.

Кася вже не сумнівалася, що весь літній крутіж довкола неї – чиясь авантюра чи злісне розігрування. Хто?

Зрозуміло, Гомельський хоче догодити Президентові. Є сенс? Ще й який! Посада, звання, роль у суспільстві. Гроші, машини, ад’ютанти (нехай навіть такі примітивні, мамця сказала б «кирзові», як Мішко!), телеекрани, тисячі підлеглих, серед яких і я, курсантка його Академії Катерина Любінецька.

Підло, не по-чоловічому, із зловживанням службовим становищем. В Академії тему «Зловживання службовим становищем» ми уже пройшли, і я пограйки склала залік.

Ти ж могла відмовитися, Касю. Знайти причини. Мовляв, виходжу заміж, наречений знає, що я ще дівчина. Не можу.

Або. Хворію по-жіночому. Буде неприємно йому.

Зрештою, нікому не віддалася, бо перед цим нападає страх, істерика. Дряпаюсь, кричу, ридаю…

А відрубати навідліг, Касю, рішуче: «Що ви собі дозволяєте, пане міністре?! Я – студентка правоохоронної Академії чи фрейда, [101] Жінка легкої поведінки (теклівське). валютна повія? Так, ви можете знайти привід і виключити мене з Академії, довести до банкрутства моїх маму і тата. Ви ж он Яну нізащо кидаєте за ґрати. З допомогою мого теклівського землячка-моргача Лаврентьєва. Тільки спробуйте нашкодити, чіпнути когось із нашої родини – я зчиню такий галасище, що десятому закажете…

Чого ж ти така смілива отут, в міліцейському готелі, Касю, а не в міністерському кабінеті з улюбленими цукерками «Корівка»? Ти ж така смілива, шабельна, тут, Йосип на Говерлі, а почула про грошву, кар’єру, квартиру – і заціпило?

Трохи так.

Що означає твоє «так», Касю?

Ти планувала трішки віддатися Презеку? Чи взяти трохи винагороди за цноту? Чого ж не хочеш відповідати? Та не нехочу! Не знаю, як відповідати. Не зна-ю, Йосип на Говерлі!

Хочеться врятувати мою мамцю. Вона гасне від злиднів і безнадії у теклівському мороці. Їй би ризикову справу, ловецький азарт, гостроту відчуттів і відповідальності… Монотонне, тягуче, як розгасле болото, теклівське життя ще не остаточно побороло її, мою мамцю і подругу. Ще не побороло, але вона тримається з останніх сил. Якщо зараз їй не доручити щось нове, азартне, де вона буде головною дійовою особою – моя мама впаде.

Вона ж ризиковано привела мене у цей світ. А могла б і позбутися. Носила мене в собі, коли привезли цинкову домовину з татом. Я все порахувала, вона ще могла позбутися мене. Ні, привела.

І таку вродливу. Жодного ґанжу, жодної вадочки – каже краснодонський Аполлон Бодя Багнат, і мені хочеться йому вірити. І я йому вірю. Він ніколи не бреше.