Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Щоб не забути – повторю. П’яничка, москалик із Вологодщини, нарешті стягнувся на вживаного, прогнилого «жигулька». Всю зиму підварював, підлатував, підфарбовував. Літом вирішив забрати жінку, малого синка і майнути до Криму. Під’їхали до українського кордону пізно вночі. Довжелезна черга. Москалик пішов розвідати ситуацію. Побачив величезний освітлений щит із золотавим тризубом та написом «Нехай щастить!». Іде назад, сідає в своій драндулет і пече на Вологодщину. Здивована жінка запитує, що сталося? Він відповідає: «Ну, бля’, хохли! На рускаво чєловєка наставілі віли с троіх зуб’єв. А главноє напісалі: «Нє х…й шастать!»

Молодець Дмитро! Це тобі не колишні совєцькі кадебісти, зашорені, тупі служаки і провокатори.

Наші – патріоти, демократи.

Ми нахитнули по сто п’ятдесят «Хортиці». Закусили чорними оливками з кісточками. Точно, з кісточками, бо я обережно обсмоктував, щоб не зламати підгнилого зуба.

Ярко хутенько оббілував пару бережанських огірків, притрусив сіллю. Дмитро намазав маслом та чорною ікоркою бутерброди. Як казав геній: процес пішов, навіть побіг процес. Ми кинулися в Трубіж. Форкали, пірнали, місили торф’янисте дно, загравали з молодицями, що на лівому березі, на розкішній леваді, наперекір пральним автоматам усіх версій, руцями прали простирадла і рушники, попідткувши подоли суконь і спідниць.

– Класика! Хрестоматія! – вигукнув Дмитро фиркаючи теплою і чистою трубізькою водою. – Класика українська. Можна знімати кінокадри. А які стегна у молодиць! Яка натура! Україна!

На березі навезьгали ікри на вже не дуже молоду бережанську картоплю, втяли кружалець забутої вареної ковбаски з курятини, пальнули ще по сто і п’ятдесят. Хотіли йти купатися, але Дмитро заперечив.

– Пане Павле! У цій країні нам іще жить і жить, еге?

– Еге, – відповів я, бо нікуди не збирався емігрувати, навіть до дядька Філона в Австралію, який може заповісти мені частину спадщини. Знайдіть ідіота, який би відмовився жить і жить.

– Тому вам, представникові місцевої влади, її депутатові, видатному громадському діячеві, хочу по-дружньому порадити: не піддавайтеся на авантюри місцевих екстремістів. Я не хочу брати із вас розписки про нерозголошення. Вірю вам, справжньому патріотові. Та мушу сказати – дехто з них – завербовані російськими структурами, що, на жаль, діють в Україні. Гірко, але це – правда. Ви стільки зробили для Неньки, тому їхня агентура боїться вас, вашого авторитету, вашого впливу на маси.

Дмитро забіг за кущ модрини, викрутив плавки, пострибав на одній нозі, щоб витрусити воду з вух. Ще раз уважно заглядівся на молодичок, що граціозно прали білизну на правому березі Трубежа, високо попідтикавши подолки суконь і виблискуючи незасмаглими стегнами.

А тоді продовжив:

– Ця зустріч і розмова – моя ініціатива, про неї не знає моє керівництво. Я ризикую, але довіряю Яркові і вам. Вас хочуть «спалити» антиукраїнські сили, що, на великий жаль, є і у владі. Завершую: будьте дуже пильними з парочкою молодих, сексуально стурбованих вчителів, студентом Києво-Могилянки та з іншими, що набиваються вам в однодумці. Не піддавайтесь на провокаційну революційність. Все. Наливай, Ярку, по самі вуха!

За два десятиліття існування Незалежності Павло вже забув про спецслужби. Останній раз він спілкувався з районним кадебістом Чечьоткіним у серпні дев’яносто першого року, під час спроби державного перевороту в Москві.

Розмова була крутою. Залякував. Вимагав розпустити районний Рух. Але через півтора дні все переможно скінчилося. Чечьоткін приїхав до мене додому на своєму розтелепаному «москвичі» просити помилування, мовляв, погарячкував тоді, тиснуло начальство. Я розчулився і пробачив йому. Після грудневого референдуму він швиденько виїхав «на родіну», здається, у Волгоградську область, більше не з’являвся.

Відтоді спецслужби свої, патріотичні. Он Ярко – наша людина. Я готовий прийняти його в РВУ, якби їм не заборонено. Ось і зараз по-дружньому застерігають від можливих провокаторів.

– Хазар вляпався в судилище над Яною, пане Дмитре. Чому ніхто не підказав йому. Провокатори є і в його близькому оточенні. Все б зараз в Україні було спокійно, потиху рухалися реформи, йшла українізація, крокували б у Європу, нарощувалось виробництво… Все було б, як у людей. Поляків, болгар, прибалтів, румунів… Це ж тільки ворог України міг додуматися нізащо кинути народну Улюбленицю на лаву підсудних. І віддати її в руки вишкваркові, сірякові-судейці з нашої Бережані. Він же у нас судив тільки курокрадів з птахофабрики та браконьєрів, що калічать рибу в рибгоспі електровудками. Ходять чутки, що на чомусь його сильно взяли. Бережань кипить. Всі знають, що судить не мало-Ростик Лаврентьєв, а сам Хазар. Тільки тому, що яскравіша за нього в усьому, тому, що вона – його єдиний конкурент. І пожнуть бурю! – Пашка запалився, рішуче труснув посивілим, але все ще густим чубом, нахильці, з пляшки хильнув газованої бережанської води. Закашлявся, почервонів. Трішки злякався своїх слів, але заспокоївся: це ж – свої.