Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

– Проблема тільки в лідеро-рові. Нема. Яна за ґратами. Іншим не вір-рять. Потр-рібна революція.

Директор музею Шевченка Кость Шевченко, який завжди носив на лацкані університетський ромбик і значок депутата Бережанської міськради, а на шиї ту саму, трішки вже засмальцьовану і затягнуту у тужавий вузол синьо-жовту краватку, рішуче встав із брезентового крісла під японською вишнею:

– Слава Україні! Тільки не революція! Цього лишень чекають наші вороги. Революція – обов’язково невинна кров. Масові жертви. Смута. Брат на брата.

Гострокутній, як затесаний олівець, студент-києвомогилянець труснув вогнистою головою і ніби чекав саме такого заперечення:

– А скільки невин-ної крові, смертей, траге-гедій віддали українці за невіж-женого Петра, за ненаситну п-повію Катер-рину за садюгу Сталі-і-іна і його політичну зграю. Заради нашого понево-волення. За визволення м-можна і кров пролити. Революція, н-наш порятунок! Я п-пішов її готувати!

Він тріпнув своєю вогнистою копицею, загострився ще більше, окинув присутніх зневажливим поглядом і повільно, але не озираючись, вийшов із Райського саду на вулицю, де гасали на скейт-бордах та велосипедах розгарячілі, розхристані підлітки з місцевого спортивно-виховного табору «Козацький герць», де рудий студент Гена працював вихователем під час канікул.

Гена отетерів, побачивши своїх вихованців біля двору Мовчуна, але швидко оволодів собою і приховав здивування. Він впевнено йшов розтовченим хідником, а вихованці поодаль супроводжували його.

– Спудей, андестенд, [89] Студент. Андестенд, мабуть вставне українське «зрозуміло». вифендрючується. Кров скипає. Але він правий. Забембаним українцям тра’ пройти через якесь чистилище. Мейбі, [90] Либонь, з англ. «мабуть». загальноукраїнський страйк: перекрить всі дороги, комунікейшн, виробництва, офіси. Не тра’ всім пертися до Києва. Кількаденний параліч країни. Хазар і компа накладуть в штани. Вони – боягузи. Почнуть драпати за бугор. Ні армія, ні міліція стрілять не будуть. Піпл. Вони їх також ненавидять…

Дальнобійник Олекс (він завше виправляв: не Алєкс, а Олекс) рвучко розстібнув строкату, під сліпучу бронзу, камізельку на вишиванці, приязно заусміхався до всіх:

– Знаєте, вже стидко зізнаватися, що ти з України. Якби не ЮЕЙна номерах, казав би, що з Польщі чи Словенії, чи навіть Раші… Думав, ви тут щось готуєте, а ви лиш баляндрасите. Як почнеться, покличте. З фурою прилечу.

Олекс дістав зі шкіряної торебки, що висіла через плече, пляшку віскі «Jack Daniel’s» і дві плитки порошенківського шоколаду. Поставив на облущений журнальний столик перед Пашкою Мовчуном. Весело підняв догори три пальці і пішов до свого трьохсотого «мерсика», якого весною купив у хворого на рак поляка.

Щоб замаюсити розкол у рядах, Пашка кинувся відкривати пляшку віскі і лише зараз зауважив, що третій новоприбулець, студент Переяслав-Хмельницького педуніверситету, непомітно щез.

– Ми пити не будемо, пане Мовчун. Ми з цієї хвилини розпочинаємо голодування! – випалила Мар’яна, і Мар’ян згідливо кивнув головою.

Райська пташка знесла яєчко.

Воно покотилося по клітці, впало на землю і розбилося.

Це помітив тільки м’ясник і став набивати люльку, хоч вона була з тютюном.

Кася пожбурила в куток із фікусом канарейковий айфон, куплений у Ялті Мішком, бо безліч разів набирала його номер, а він не відповідав. Хотіла запитати цього подонка, чому помічник міністра не виконує розпоряджень свого шефа? Адже Гомельський дав йому конкретні завдання: допомогти моїй мамуні відігнати хапуг-податківців і міліціонерів-хабарників від її генделика, знайти мені двомісну кімнату в гуртожитку Академії, зрештою, по-віпівському одягнути до… Дня Незалежності…

Було іще кілька «чому» до Мішка, але його телефон одбивався казенною фразою: «абонент не може…» А що ж він може, цей, Йосип на Говерлі! Абонент? Ввихатися біля кожної жіночої задниці?

Напала болюча, проникаюча в усе єство, образа. На розгнузданого огиря, який вважає, що йому в цій державі все дозволено, бо він денщик генерала. На Україну, яка терпить таких понтовиків [91] Понтовик – людина, що хизується своєю, часто позірною, вищістю (молодіжний сленг). на вершинах влади.

Та найглибша образа за рідненьку мою маму Віруню. Моє велике диво на всьому білому світі. Мою красулю і в сорок років. Мою розумаку. Сучасну, модернову, не затовчену сільськими буднями. За неї образа на них усіх.