Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Водій також вийшов з машини. І наглядачка глухим, шиплячим шепотом буквально ввірвалася в моє ліве вухо:

– Просили передать: твоя мама умерла… Завтра похорон.

Прочинилися двері, і молодиця-конвоїр до гострого болю стиснула моє зап’ястя. Щоб я мовчала.

– Мамо! Матусечко моя найрідніша! Вже ти не почуєш мене! Ти вже дуже далеко!

Наглядачка такими залізними пальцями зчавила мені руку, що я застогнала. І визволилася з її сталевих обценьок:

– Мамунечко! Не покидай мене в оточенні зграї шакалів! Куди ж ти, мамо?

Серце рвонулось і вилетіло з грудей.

Голова моя пішла обертом. Навздогін за мамою я покинула цю реальність…

Птахо-жінка Гамаюн… зійшла з картини Марії Примаченко… Душа княгині Ольги… зі святим обличчям моєї матусі Марії…

Її застує густий темний, як гречаний мед, туман, що піднімається з-під землі, з її глибин. Вибухає і накочується хвилями. З туману проступає засніжена дорога, по якій мама на старому шматку фанери тягне п’яного тата, накритого драним рядном. Тато вже мертвий, але мама в це не вірить, вона дивиться вперед і, знемагаючи, тягне, тягне. Падає, але знову тягне…

То вже не мама, а птахо-жінка Гамаюн з маминим обличчям. Із малюнку Марії Примаченко. Натужно відривається від землі, злітає, піднімаючи за собою фанеру з мертвим татом.

Туман густішає, густішає, і вони удвох зникають у хмарах… Я намагаюся крикнути їм: «Поверніться! Ще дуже рано! Ще є час!», але не маю на це сили.

– Хто настучав про смерть мами? Завтра генерал сорве погони!

Цей крик повернув мене у камеру автозаку. Я розтулила повіки:

– Відчепіться! Мені душа підказала, що мами вже нема. Серце! Воно ось тут, зліва.

Пересувна тюремна камера ревнула мотором і рвучко рушила з місця. Я безвільно сахнулася назад, і нові, змінені вартові притисли мене до сидіння.

Немає моєї мами і мені вже нічого не страшно. Я боялася одного: чи витримає вона це судилище, чи сприйме вирок (а вони його зі страху, мабуть, готують), чи зрозуміє мою поведінку?

Мамуню, ти ж благала: Янко, покинь цю глупу політіку! Ти у мене красіва, як королєва, розумненька, везуча. Маєте з Ігорем зароблені дєньжата, оп’ять заніміться бізнесом, то й проживеш щасливо і довго. Послухайся. Житіє таке коротке: в одні двері ввійшла, в інші вийшла. І як не було. Як і не заходила зовсім. Тільки тінь промайнула. Живи, як твої однокласники і однокурсники. Не спасеш ти Україну. Хай інші, хай мужчини занімаються. Молю тебе, дочечко, покинь.

Пізно, мамо. Вже пізно. Я вибрала цю дорогу, і ця дорога обрала мене. Амінь!

У Райськім саду політичного лідера Бережані Пашки Мовчуна знову розпалювались пристрасті.

Цього разу у зв’язку зі смертю мами Улюблениці. Сьогодні в обід нам стало відомо, що судейка-іудейка Лаврентьєв не відпускає нашу Яну на похорон. Уявляєте, не дозволяє одній із найвпливовіших і найкрасивіших жінок Європи, донедавна голові уряду, фактичній переможниці президентських виборів (навіть після масштабних фальшувань, вона відстала від Хазара лише на кілька тисяч голосів). І не відпустити на похорон матері?

– Ось попадеться мені цей недо-Ростик! – рубанув м’ясник і став набивати люльку. Він не палив, але віднедавна повірив, що люлька різко додає людині «виду» (це професійне словечко стосувалося, як виявилося, не лише м’яса) і яскравої українськості. Тому лише набивав люльку, довго тримав її в роті, іноді запалював, але не втягував дим у себе, а навпаки – видував.

«Недо-Ростик» – дуже сподобалося молодій вчительці української мови та літератури. Вона притислася гарячим, напруженим стегном до вчителя історії Мар’яна, з яким перед зборами двічі зігріли вужа [87] Зігріти вужа – здійснити статевий акт (коли це чує не бережанець – довго дивується і просить пояснити, що це таке; пояснюють по-різному). в урочищі Трьох джерел (він знав, що Мар’янка зараз без плавок, бо жартома підкинув їх вгору, а вони зачепилися за недосяжну гілочку молодої сливки-дички), сказала:

– Горщик тотально розчарував, зневірив націю. Він був лиш поганеньким актором: вилізти на Говерлу, скупатися в Дніпрі на Водохреща, постояти у соборі на Великдень… Бездарний везунчик. Треба піднімати народ, витягувати його з тванюки зневіри. А може, нам, як протест, оголосити голодівку в Бережані? Проти антигуманності, варварства цієї чужинецької влади?!

– Щодо екс-президента Глущенка, Мар’яна, звичайно, справедлива. Але сьогодні він вже історичний експонат. Хай доглядає своїх павичів та перебирає трипільські горщики. Протестне голодування – це сильний захід, – сказав, вставши з брезентового крісла під японською вишнею, директор музею імені Шевченка Кость Шевченко. Він тривалий час намагається перевести музей з муніципальної власності в обласну, і, оскільки це йому не вдається, винуватить свою неприховану опозиційність до антиукраїнської влади. А хочеться, щоб солідне фінансування йшло з області, зарплату можна збільшити і т. д. Він ще трішки подумав, повагався і мовив: