Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

На кухні рахманно і густо запахло кавою, яку він любить пити маненькими ковтками, вивчаючи своє відображення у склі старовинного годинника, що великим, як яєчня, хилиталом січе час на секунди. Цей швейцарський раритет з позаминулого століття подарував йому найбагатший бізнесмен України в першу річницю Павлового президентства. Хилитаючись, маятник ніби роздвоював відображення екс-президента.

Водій та два охоронці чекають біля ґанку. Мушу їхати. Особисто телефонував Хазар. Просив. Не наказував, просив поїхати на суд Скаженої Вовчиці. Мушу їхати. Не з таким гонором і форсом, як колись, а все ж… Президент просить… Знаю, чого він хоче від мене на цьому суді.

Шкода Янки. Іноді. Була соратницею. Багато хто пам’ятає, як вона стелила мені килимову доріжку до трону, знявши свою ясновельможну кандидатуру на мою користь. Було. Це мене іноді муляє. Ставить у невигідну ситуацію. Та то було давно. Зараз інші реалії.

Алігатор повністю підгорнув під себе владу. Аж до села. Навіть комуняки можуть позаздрити. Я був демократом і не мав права на такий тоталітарний моноліт. Хай і тимчасовий. Сказала б моя мамця – минущий моноліт.

Він впіймав мене з братом на дев’яти тисячах гектарів під Києвом, на газових проектах, на свердловинах, на рахунках у Кіпрі, на рахунках у Швейцарії, на вивезених до Канади раритетах… на… сам не думав, що так багато вистежать. Нічого не скажеш, сильні пронири. Я був демократом. Не ліз у чужі кишені. А в мої вони, пацючня, полізли. І тримають там свої загребущі ручиська. Янаконда підло опублічила мої та братові газові прибутки. Казав же їй: газ – це президентський бізнес! Не лізь!

Алігатор велів: «Ти ж там з газовою ціною… замішаний по вуха… в курсі дєла. Прижми Янаконду, щоб аж крякнула. У твоїх, бля, інтересах, екс-прєзідєнт».

Тому треба їхати.

Які питання поставить мені Янаконда?

Не пропустить шансу познущатися, продемонструвати свій гадючий інтелект.

Вона досі не відчуває небезпеки. Не усвідомлює, що вже у клітці, ключ від якої в кишені Хама Батия. Ну просто-таки Скіфська баба. Без серця, без відчуття страху і небезпеки. Та попросила б аудієнцію з Хазаром. Дала б слово, що не буде більше пхатися у президенти чи й просто – в лідери.

Хай би вона сказала це публічно. З усіх екранів, динаміків, шпальт газет… Визнала свої помилки. І живи собі у власне задоволення. Заведи і доглядай свій бізнес. Відпочивай на найдорожчих курортах.

Протягом одного дня можна змінити свою долю. Ні, вперлася буйволом. Рятуйся, дурепо! Рятуйся, зміюко!!! Бо за кілька днів оголосять вирок. Він уже лежить в сейфі судді Лаврентьєва. Моє свідчення – чиста формальність. Все вже вирішено без мене.

Засюркотіла мобілка.

Перший помічник Хазара. Льонька.

– Голова держави нагадує своє прохання. Не забудьте обіцянку.

– На пам’ять не скаржуся, – і вимкнув телефон.

Їду. До зек-прем’єра. До загнаної у клітку Вовчиці…

Задихаюся! Спазми обценьками перехоплюють горло.

Водій автозака не випускає сигарету з зубів. Дим цідиться сюди крізь маленьку дучку для спілкування з ним наглядачів. Суха, гаряча пилюга, змішана з тютюновим димом, висить в автокамері, як загуслий туман. Велика зелено-золотиста муха пронизливо дзуменить і норовить вилетіти із замкнутого простору. Стоїмо на одному місці вже четверту годину. Спеціально, щоб вимотати з мене сили, виснажити.

Муха б’ється об гаряче залізо, сідає на чоло, на губи, на руки. В’їдлива, розлючена. Відмахуватись наглядачі заборонили: «Ніззья зеку при транспортіруванні махать руками». Бояться, що втечу? Куди? З України – в Україну.

А ось тут Тарасова могуть. Ось вона, в наступних його рядках:

Заметушилися наглядач і наглядачка. Огрядна, з різким запахом поту молодиця, напхом втиснута в міліцейський кітель, однак зі слідами вже минущої грубуватої вроди, міцно взяла мене за зап’ястя, притиснула до себе. Наглядач – високий, доглянутий майор із смаглецем після відпустки, завчено відімкнув дверцята і вискочив на повітря. Встигла побачити: стоїмо біля цирку, на майдані Перемоги. У них перезміна варти.