Галина Тарасюк - Новели

Повернувся Петро з лісу під вечір. На обійсті нікого, крім курей та розтривоженої Машки, що кинулась йому під ноги зі щасливим вереском, не було. Дружина Галя, видно, від злості поїхала додому, в місто. Петро, спустошений пережитими баталіями, опустився на лавочку, вкопану під бересклетом коло хати ще батьком, і став чекати зі ставка качок. Заспокоєна Машка вляглась поряд і, втомлена пережитим, заснула, тихо похропуючи. Але скоро мирну тишу зрунтав несамовитий Петько. Як завжди, розпірханий, розпалений постійними боями із сусідськими півнями, вискочив на межовий тин, замахав крильми, переможно сповіщаючи криком непереможеного індійця про своє прибуття.

Петро засміявся: Петько, молоденький червонястий півник, потішав його своєю гіперсексуальністю. Ще в пір'я вбратися не встиг, як почав топтати все, що під руку попадало: старі валянки, що сушились на тині, сідло батькового велосипеда, наскакував на Машку, а підрісши, перекинувся на сусідських курей, за що був не раз до крові битий старими кутянськими півнями. Але Петько не здавався. І курям (жінки скрізь жінки), видно, подобалось нахабство молодого джигуна, бо ходили за ним хороводом, одверто нехтуючи старими полюбовниками.

Петько тим часом заходився кудкудакати коло рідних молодих чубарочок, покльовуючи щось у траві та поглядаючи скоса на Петра, мовляв, пора пшенички сипнути птиці домашній.

— От ковбой, — сміявся Петро. — Їсти хочеться? Це нечесно. Треба їсти там, де робиш. А то що виходить: силу тратиш на сусідських дівок, а їсти приходиш додому?

— А ви що, дядьку, вмієте зі звірами говорити? — де не взявся перед Петром Дмитруків школяр Олько.

Петро знітився, але на душі йому було так прикро, що навіть радий був настирливому хлопчакові:

— Та де! Просто так говорю з Петьком, бо нема з ким більше.

— Але ж Петько вас розуміє, дивіться, як завстидався.

— Ага, цей завстидається!

Машка прокинулась і теж з цікавістю повернула рийку до Петька.

— От бачите, дядьку, і Машка все розуміє. А ви в зоопарку чи в цирку ніколи не працювали?

— Працював… Я цілий вік працював як не в зоопарку, серед вовків, то циркачем, — сказав задумливо Петро, згадуючи, як не раз доводилося жонглювати з будматеріалами, показувати фокуси замовникам, щоб вони, ті кляті фірмачі, наживались на чужій праці.

— Це й видко… — і собі задумався Дмитруків школяр. — Я оце, дядьку, по телевізору чув, як один чоловік розказував, ніби свині дуже розумні. Зовсім як люди. Чого ж ми тоді їх їмо?

— Мабуть, тому, що в цьому світі так заведено — їсти один одного. І не нами він придуманий. От Петько, здавалося б, півень півнем, мозги курячі, а все розуміє, має свій характер, свою джигунську філософію життя… Качки, правда, дурніші, але ж не кидаються під машину, а, зачувши, під тин з дороги тікають. І до ставка самі стежку знайшли, — філософствував Петро, спостерігаючи, як від хвіртки тряскотять нерівним строєм, мов зголоднілі солдати до столовки, заклопотані качки.

— Але, дядьку, як собі хочте, а корови найрозумніші. Навіть за собак. Бачили, як вони запишано з поля йдуть? Добре знають, видко, що всі чекають їхнього молока! А ми їхніх телят їмо. На тім тижні дядько Стас телятко зарізав. А воно таке гарне, веселе!.. Так радісно плигало перед тим на подвір'ї…

— Да, хлопче, — зовсім посмутнів Петро, — нема місця на цім світі телячим радощам…

— І що ж тепер робити? — спитав Дмитруків школяр Олько. — Не помирати ж нам усім з голоду! Або одну бараболю їсти… Але ж чекайте, дядьку! Тільки-но вчора чи позавчора таки ж по тому телевізору розказували, начебто й рослини плачуть, коли їх ріжуть чи ламають! І ніби краще ростуть, як до них говорити, а як хвалити, то цвітуть і пахнуть. Самі між собою перемовляються, навіть женихаються!.. Чесне слово! Німецькі вчені дослідили… От діла так діла, правда? Можете собі уявити, який це плач стоїть в селі, коли бараболю копають?! Або буряки рвуть? Чи огірки вибирають… І що ж тепер робити?

— Не знаю, — признався Петро, — що його робити, коли все живе, і все плаче, і не хоче вмирати? Певно, змиритися і жити, як всі люди живуть, жили до нас і після нас будуть жити. Тобто їсти все підряд і всіх підряд.

— Да, дядьку, невесело… А може, перейти на синтетичні матеріали?! — зрадів власній винахідливості Дмитруків школяр Олько.

— Може… Але, як доводять твої мудрі вчені, вся природа — живий організм. І Земля наша — живий організм, на якій копошаться отакі живі паразити, як ми з тобою, пожираючи один одного…