Галина Тарасюк - Новели

І це замість того, щоб йому зібрати бригаду таких, як сам, досвідчених будівельників та шарпнутись в Росію або в Португалію чи Ізраїль (де ще люди будують щось, а не так, як в нас), він заперся в це село, де ні з ким словом перекинутись… І так здичавів, що вже зі звіром став говорити! Ну, не йокелемене?..

Петро перевів подих, сів на межі і затих, дивлячись у голубенькі очка Машки, що придріботіла слідом і вже просунула свою цікаву рийку йому між колін.

— Хрінові діла, Машко, що в тебе, що в мене, — прорік Петро, — і прийшла пора про це сказати відкрито. Що поробиш, таке життя… Не гнівайся на мене, добре? Я безсилий щось змінити в цьому світі.

Машка мовчала, заціпенівши у своїй безмежній любові до цього великого, доброго чоловіка, якого, певно, вважала якщо не мамою, то свинським своїм богом — точно. Хтозна, думав Петро, може, вона згадувала, як її забрали від теплої солодкої маминої цицьки і привезли в мішку на чуже, порожнє подвір'я? Може, згадувала, як спала з ним в одному ліжку, бо в кінці квітня почалися заморозки і він боявся, щоб вона не застудилася і не здохла, бо тоді йому перепало б на горіхи від дружини Галі. Машка звикла, що він годував її соскою, тож серед ночі тикалась рийкою йому в груди, шукаючи цицьки, як мала дитина. А тоді вона запоносила, і він, за порадою баби Ліди, пряжив просо, розтирав його і годував Машку просяною кашкою, напував чаєм з деревію. Машка обдрискала зеленню всі ліжники і хідники — дружина Галя допратись їх не могла, — але видужала і почала рости як з води. В нього ж було єдине бажання — за всяку ціну зберегти Машку, викохати на велику, ситу свиню, а потім наробити з неї ковбас, тушонки накрутити і відвезти вічно голодним дочкам, зятям, внукам, які погано (через його скорочення!) харчувались, не бачили м'яса, тільки одні дешеві, бозна з чого, лиш не з м'яса, зроблені сосиски…

Порпаючись на своїй фермі, він все чекав, що на фірмі нарешті зрозуміють, якого цінного спеціаліста втратили, і покличуть назад. Але вони не кликали. Обходились без нього. Від цього можна було здуріти, якби не Машка. І він вхопився за неї, як потопаючий за соломинку.

Він мав викохати Машку на велику, ситу свиню навіть ціною власного життя… Довести сім'ї й собі, що він ще на щось здатний. І ця мета наповнювала його сірі сільські будні високим змістом. Але день за днем, все більше дичавіючи (дружина, заклопотана роботою в школі і внуками вдома, приїздила рідко, чоловіків поблизу майже не було), він прив'язувався до Машки, як до рідної дитини. Бо його діти росли без нього, зайнятого день і ніч клятою працею на будівництві, відрядженнями, гризнею із замовниками. Крихітні внуки теж поки що лиш дратували його шмарками та плачами… Тож і вийшло так, що бідна Машка замінила в його ображеному на цілий світ серці все дороге і рідне… Єдина жива істота, що мала його за людину тоді, коли він насправді був «ніхто». Порожнє місце. Тепер він розумів тих нещасних одиноких старих, що заводять псів та котів… А він-от свиню завів…

Але його ніхто не розуміє… Бо в цьому світі ніхто нікого не розуміє: ситий — голодного, багатий — бідного, здоровий — слабого, сильний — слабкого… Кат — жертву. Треба, либонь, Богові час від часу міняти все і вся місцями і ролями, щоб світ став справедливішим і милосерднішим…

— Бог в помощь, сусєд. Але чого це ви так приунили? Свинку жалько? Я ж оце через тин наблюдала, як ви защищаєте її од смерті, як людину, і лиш хрестилася! Таке горе! Подумати страшно, що з вами приключилось… Хароший же чоловік, і грамотний, заслужений… А таке горе! Казала ж вам: не називайте худобу по-людськи. Гріх! А ви: Машка та Машка! Як дитину. Ви ще б, сусєд, попа привели та похрестили свою свиню… Тоді вже б до смерті з нею жили. От горе так горе!

«А Боже, мені лиш цього не вистачало», — зло спаленів Петро, вирячившись на сусідку бабу Ліду, що дивилась на нього зі своєї кукурудзи як на слабого на голову. Від того жалісного, співчутливого погляду Петро зовсім розгубився, слова не міг вимовити.

Баба Ліда розцінила його безпомічність по-своєму:

— Шо ж дєлать будем, милосердний ви наш? Треба щось робить… Так жить нельзя — для здоровля вредно…

Останні баби лідині слова розсмішили зніченого Петра. Схопившись на ноги, він весело вигукнув:

— Бабо Лідо, ви праві на всі сто: щось треба робити, бо так жити — вредно для здоров'я! Правда, Машко?

І Машка закивала згідливо головою, радісно захрюкала, лякаючи до смерті бабу Ліду.

У п'ятницю Петро, дочекавшись дружину Галю, зразу ж від'їхав тим же рейсовим автобусом до Києва. Дружина не перечила. По-перше, махнула на чоловікові вереди рукою, бо що з нього візьмеш: чоловік є чоловік, особливо, коли він вже на пенсії. По-друге, не мала часу на балачки: до вечора треба було перемити всі слоїки, казани, каструлі, бо в суботу зранку мав прийти колій з автоклавом — тушонку робити. Але не той, багатодітний, а другий, із сусіднього села, бо багатодітний навідріз відмовився, якщо вірити бабі Ліді, яка ходила його згоджувати.