Галина Тарасюк - Новели

Колій з автоклавам прийшов удосвіта, щоб справитись до спеки. Але Машки в хліві не знайшов, і жодних слідів втечі чи викрадення теж: двері були на петлях, замки цілі, в стінах — ні дірочки, ні шпарочки. Здивування було велике, тим більше що дружина Галя цілу ніч не спала, все мила і парила слоїки, що зостались ще від свекрухи, на літній кухні коло самого хліва і добре чула, що Машка в хліві була. Не могла ж вона стати в одну мить невидимкою або випаруватись… Петро теж не міг Машку випустити, бо дочки дзвонили ввечері до баби Ліди, казали, що тато вже вдома.

Дружина Галя навіть не плакала за втратою — не могла з горя. А коли баба Ліда сказала, що бачила десь коло третьої ранку, як їхнім городом бігло до лісу щось біле, схоже на жіночу фігуру, дружина Галя, з переляку вирізала всі качки й кури, спакувала їх у торби, Петька, якого не могла зловити, подарувала бабі Ліді, замкнула хату і пішки подалась на електричку, що була кілометрів за п'ять від села.

Глибокої осені на київську адресу дружини Галі надійшло два грошових перекази. Один — від Петра, мабуть, з Португалії, з припискою: «на поддєржку штанов», другий, втричі більший, — від невідомої благодійниці не то з Тернополя, не то з Мелітополя, яка підписалась: «Ваша Машка».

2002 р.

— Мадам, я не радив би вам у таку погоду виходити на вулицю.

— Ще чого?! Осінь, як ви знаєте, шановний Гансе, моя улюблена пора. Тим більше як це я можу від'їхати, не попрощавшись із містом, в якому минули мої дитинство і юність?!

— Авжеж, авжеж, я вас прекрасно розумію… Але ж на вулиці зимно і вільгло… Вважайте на своє горло. Чи вам треба катару якого альбо інфлуенци? Мені — ні. Я волію бачити вас здоровою.

— Ах, пане докторе! Я не дитина і відаю, що творю… Крім усього, на дощову погоду маю блузу з високим ковнірцем. — Голос лікаря, якого вона знала чверть століття і чверть століття кликала його Гансом (їй здавалось, що всіх лікарів зовуть тільки Гансами), починав дратувати її. — Врешті, дозвольте мені одягнутися, адже, як не є, ви все-таки чоловік, а я — дама…

Певно, присоромлений Ганс тихо вийшов (принаймні у дзеркалі не видно було його похмурого відображення), хоча міг би й залишитись і помилуватись, як вона одягається… як одягається справжня жінка. Однак… бачив би Ганс, як вона роздягається! О, це високе мистецтво богинь, що виходять на берег, вивільнюючись із піни морської під звуки небесних флейт! Боги і смертні герої тоді шаленіють… Вона не раз спостерігала цей шал, ба навіть гралася ним, мов кішка палаючим клубочком…

Мадам тихенько засміялась, одверто милуючись своїм струнким, як у балерини, тілом, гладенькою шкірою кольору слонової кості, що засвідчував породу, тонкими і довгими пальцями, пишним рудавим волоссям. «Яка жінка, яка розкішна жінка!» — захоплювався кожного разу при зустрічі з нею поет Міхай Міхалакіоає, що любив її понтоміми з роздяганням, а згодом помер від розриву серця, але, на щастя, в ліжку іншої жінки. Вона ж любила одягатися. Ах, як вона любила одягати своє тіло в прохолодні шовки, важкі оксамити, серпанки шифонів! Любила, щоб зап'ястям тонким було важко від золота браслетів, а високій шиї — від коштовного каміння! А ще більше любила вона перевдягати свою душу в образи інших жінок. Коли вона виходила на сцену Grand Opera в кімоно Чіо-Чіо-сан чи в тозі Електри — на кін Віденського оперного, блискуча публіка здіймала шквал аплодисментів. Однак Енріко це не подобалось: волів мати жінку при хаті. Так казав, але виглядало на те, що просто заздрив…

Мадам якусь мить наслухала далекий шум минулої слави, поправляючи хмарку білих мережив на грудях. Але, згадавши, що час іде, прискорила урочистий ритуал одягання. На довгу і вузьку (щоб виглядати ще стрункішою) чорну спідницю накинула бордовий приталений жакет, одягла м'які лайкові рукавички, під колір їм туфлі, і аж потім обережно, мов скляний, примостила на рудавім пишнім волоссі найціннішу деталь свого туалету, свою гордість — дивовижний, тонкого велюру капелюшок, на широченних крисах якого вмістився цілий оберемок небачених квітів і пір'їн райських птиць.

Пречудово! Тепер (доки всі сплять і не стовбичить за плечима надоїдливий Ганс з його інфлуенцою) можна і пройтись, звичайно, прихопивши свій чарівний, з оборками парасоль і відзіґорну торбинку, обшиту самоцвітами.

Нічний дощ натрусив на мокрі алеї різнобарвного листя, і вона обережно ступала по ньому, як по м'якому персидському килимі, роздивляючись хитросплетені візерунки, гармонійне поєднання кольорів, вгадуючи, з якого дерева який листочок. Цей парк, як і будівлі, колись належали багатому німецькому барону. Отож саджанці для парку привозили із кращих ботанічних садів Європи, Азії і навіть Америки. На жаль, ті чудовні тюльпанові дерева, ті магнолії і сакури давно вимерли, зоставшися рожевим туманом в її спогадах про дитинство. Парк, або, як колись казали, город, постарів, повсихали останні екземпляри цінних реліктових порід, залишилися лиш старезні дуби, липи, осокори, сосни та білокорі буки. Та в цьому теж був свій шарм — їхні могутні стовбури і розлогі крони створювали ілюзію правічного лісу. І вона любила цей ліс, ці будинки, що берегли спомин про минулі часи доблесті і честі, коли чоловіки ще були лицарями, а жінки — ніжними трояндами їхніх мрії і пожадань.