Галина Тарасюк: Повернення сеньйори

Потяг під’їжджав до її рідної кінцевої станції, але радості не відчувала. Навпаки, гіркий смуток впереміш з тривогою повільно заповнював порожнечу в душі. А тому, ступивши з вагона на залюднений метушливий перон, вирішила пересидіти сум’яття душевне в привокзальному скверику і поїхати додому одним з останніх автобусів. Щоб менше хто бачив… Та й мусила, нарешті, зібратися із силами й думками. Адже все сталося так несподівано, невчасно, недоречно… З Неаполя вона виїхала поспіхом, на другий день після обстеження у приватній клініці доктора Грачоні. Дивлячись не неї карими, повними жалю очима, лікар-онколог делікатно підтвердив усі її підозри:

— Ваша хвороба потребує негайного хірургічного втручання і довгого реабілітаційного лікування. Відповідно, немалих коштів і догляду близьких людей. Радив би вам їхати додому. Думаю, що у всіх випадках це буде найкраще.

І вона поїхала, збрехавши господарям, що їде доглядати щойно народжену внучку: боялася, щоб вони не звинуватили її в приховуванні небезпечної хвороби та, чого доброго, не розплатилися. Але все обійшлось. І ось вона тут, на рідній землі, сидить на лавочці у скверику в тіні плакучої верби і намагається прийти до тями. А головне, вирішити, признаватись чи не признаватись дочці й чоловікові? Адже операція з усіма процедурами коштуватиме дорого… А вони досі не годні зіп’ястись на ноги. Дочка жаліється, що всі гроші забирає будівництво будинку, плата за навчання дітей, а тут ще криза, безробіття. Нарікає, що «нічого в цій країні не змінилося, а як і змінилося, то на гірше».

Але сидячи на лавочці в привокзальному сквері, вона бачить інше — гарно вдягнених, в міру заклопотаних людей, безтурботну веселу молодь… Як скрізь… Чи може, вона чогось не розуміє? Звичайно, п’ятнадцять років її відсутності — немалий строк. Хоч вона й цікавилась життям в Україні, чула розповіді новоприбулих, палкі обговорення усіх подій біля церкви Святої Марії, де зазвичай у великі свята збиралися земляки. Та все ж за роботою, за тою клятою гонитвою за єврами, не до снаги їй було вникати чи аналізувати. І приїхати не могла: шкода було тратити так важко зароблені копійки, та й боялася «засвітитися», втратити свої «пташині права» в цій країні. А легалізуватися не хотіла, бо нащо зайвий клопіт, якщо вона не збиралася «пускати коріння» в Італії?

Вона таки добре вчинила, що не поїхала одразу додому. Передзвін трамваїв, старенькі пані і молоді матусі з дітками на лавочках у сквері, нудьгуючі таксисти біля вокзалу… Ці картини розміреного життя обласного центру навіювали світлі спогади про щасливі студентські роки, безтурботну молодість… Тож поволі дратівлива тривога минала, поверталася буденна рівновага. А небавом зовсім заспокоїлась, а відтак і повеселіла: а чого ж печалитись? Усе ж прекрасно! Хвала Богу, ще жива, і вже вдома, а могло бути гірше… Тому все в її житі — прекрасно!

Тож коли сонце стало хилитися до заходу, подякувала скверику за відновлені сили і бадьоро покотила валізами до зупинки іногородніх автобусів. Сіла в перший, який їхав в напрямку її рідного містечка. Таксі брати боялася: знайомі жінки в Неаполі попереджали про випадки грабіжницьких нападів з боку таксистів на тих, хто повертався із заробітків. А в неї ж — дві необ’ємні валізи. І хоч набиті вони різним дрантям і подарунками для внуків, та в очі кидаються. Бували, розказували жінки, і вбивства… Звичайно, смішно приреченому смертнику остерігатися випадкової смерті, але не хочеться затьмарювати зустріч з рідними, дорогими серцю людьми… Але — що це за дурні думки знову полізли їй в голову?! Сіла в автобус, бо їхати тут — зовсім близько — якихось двадцять кілометрів, і зручно — автобус зупиняється просто під хатою! Менше хто бачити буде…

Розраховуючись з водієм за квиток, окинула швидким поглядом салон: слава Богу, жодного знайомого обличчя. Одна молодь! О цій порі зазвичай у всьому світі повертається з навчання студенти. Тож пошукала очима схожого на дочку, а не знайшовши (певно, заняття пізно закінчуються), вмостилася на першім сидінні і приготувалася милуватися рідними просторами.

Автобус рушив. За вікнами побігли міські квартали, річка, далі приміські села, поля і якось враз (і незчулася!) маршрутка в’їхала в рідну Новосілку. Однак… чи це вона?! Та ніби, але — як змінилася! Обабіч вулиці замість звичних одноповерхових будиночків — розкішні вілли, одна одної кращі, у кожному дворі — авто… Але чого дивуватися? Дочка ж казала, що половина населення, в основному жінки, — на заробітках за кордонами…