Галина Тарасюк: Повернення сеньйори

І тут вона згадала те, про що в суєті сьогоднішній, радісній і сумній, забула — про свою хворобу. І як чорною розпеченою голкою та згадка штрикнула їй у саме серце. Господи, чим вона переймається? Чим гризеться? Вона ж не знає, на якій стадії та хвороба! А може, їй зосталося ще місяць, або тиждень? То чи не ліпше буде поїхати в Київ, знайти клініку, зробити операцію, а коли пізно, то просто попроситися в якийсь хоспіс, мають же вони десь бути! Заплатити і спокійно чекати кінця… Так вона, певно, й зробить… Завтра! Нічого не скаже… Або скаже, що їде в Київ, у банк по гроші. І не повернеться. Якось вони вже самі справлять те весілля, а їй хай вибачають…

З таким рішенцем стало легше. І жити, і дихати… Зовсім легко стало. Ніби сам Бог напоумив її відкинути всі тривоги та клопоти і ясними очима подивитися на світ і життя скороминуще. Тішитися кожній хвилині відпущеній… Милуватися красою земною, бо скоро ж не буде її, не буде… Тож чого вона лежить, чого не вийде на вулицю, щоб вдихнути на повні груди цілющого рідного повітря, подивитися на небо… За вікном — ніч, як у пісні, місячна, зоряна… А вона спить! Сто років же не бачила рясного зорями українського неба… На чужині — навіть небо чуже… А на рідній землі — навіть блоха на собаці — рідна…

І Сільва встала, разом із печаллю скинула нічну сорочку, одягла темно-синій шовковий халат, і, нечутно ступаючи, вийшла на рідне подвір’я, хоч на ньому вже нічого й близько не нагадувало те давнє дворище, коли вона тут була господинею. Тісним стало. Зате з’явився гараж на дві машини, які тьмяно поблискували чорним лаком крізь відчинену браму, якісь ще прибудови… Зникли клумби, палісадник, зостався тільки величезний, кулеподібний кущ розквітлого бузку… Боже, які пахощі! Яка чудова ця тиха, запахуща весняна ніч! А як пташки вищебечують! Та нічого подібного не чула вона в Італії! А як і чула, то лиш тому, що так часом хотілося почути спів рідних пташок на кущі рідного бузку коло рідної хати. Тож слава Богу, що дожила до цього дня чи то до цієї ночі…

Від цих думок зовсім стало легко, радісно…

Але, схоже, не одній їй не спалося: з прочиненого вікна Мартиної спальні чулася приглушена розмова.

— Жебонять, — усміхнулася Сільва. — Слава Богу, що жебонять…

— Слухай, може їй хату купити десь на околиці або в селі, щоб дешевше? А то бути під цим… надзором… Ти ж знаєш, як старі люблять носа скрізь пхати… — почула невдоволений голос зятя.

Сільва не зразу збагнула, про кого мова? Невже?! І похолола: авжеж! Зять говорив про неї! Але яким… тоном! Чекала, що дочка обуриться, заступиться… Але те, що почула від Марти, мов кип’ятком ошпарило:

— Знаю! І краще за тебе! Я сама зараз — в шоці, що вона повернулась! Я ж думала, побуде ще кілька років, Максима влаштує, або знайде там, як інші знаходять, якогось старого сеньйора багатого і бездітного, з маєтком… состянієм… Вона ще ж молода жінка! Я взагалі не розумію, чого вона повернулася?! Але хай! Нам головне зараз — аби дала гроші на весілля… — відповіла сердито Марта.

— А може, вона слаба? Ти бачила, яка худа? Наче ракова хвора… Одні кості… А руки? Як граблі! — в голосі зятя почулося щось схоже на співчуття.

— Та ну! — відмахнулася дочка. — Мабуть, робота була важка, чи клімат не підходив… А може, й справді… захворіла і додому вмирати приїхала? Ой, нам ще цього бракувало! Мало татових бздиків?!

— А може, він ще вернеться? — без особливого ентузіазму бовкнув зять.

— Та де! Та Ориська, сучка стара, його відпустить!

Сільва похолола: Ориська? Марта сказала: «Ориська»?! Чи причулося? Ні, вона ясно чула: «Ориська»… Он воно що! Он хто прихистив її Василя — сироту нещасного? Мужа покинутого?! Орися… Може, вони давно у зв’язку? Бо чого б то Орися так нагло виживала її, найкращого в районі директора школи, з роботи і з міста?..

— А може, ти з ним поговорила б? Нащо йому той кінь з яйцями на старість? Та стара шльондра! Хай вертає до мами, та куплять собі хату десь на околиці… — став на бік тещі Микола. Але Марта у відповідь аж звереснула:

— Якого дідька ти вчепився в ту хату?! А жити за що будемо? Чи, може, ти нарешті на роботу підеш?!

— А може, ти підеш? — й собі підвищив голос зять.

— Куди?

— Підлоги мити в лікарню, чи санітаркою — за слабими доглядати, як твоя мама доглядала в Італії!

Сільва схопилася за серце. У спальні дочки почалася сварка, яку вона не бажала чути, водночас ті крики самі лізли у вуха.

— А може б я ще й в Італію поїхала, а ти тут за мої гроші блядував, як тато?! А не діждешся! І взагалі, вимітайся до дідька з мого двору, і з мого дому, бо ти до нього ані копійки не доклав, ані рук! Усе мій тато робив. І я! А ти не перетрудився! — кричала Марта.