Галина Тарасюк: Повернення сеньйори

Через те дивування-милування ледь не проїхала свою зупинку. Слава Богу, водій нагадав:

— Вишнева!

І вона вийшла, а потім виволокла за собою важкі валізи. Сподівалась, що хтось допоможе, але жоден з молодиків у салоні навіть не поворухнувся, і це неприємно вразило. Однак глянувши перед собою, забула про все на світі: за майже двометровою мурованою огорожею з глухою металевою брамою і хвірткою височів дивної краси палац! Палаццо! Під блискучим вишневим дахом, з балкончиками, вежами і навіть — зі скляним куполом.

Дивилася і не вірила власним очам! Перед нею величалася у всій красі мрія всього її життя! Ради цього варто, а таки варто було так мучитись! Так криваво горбатитись! Хотілось водночас плакати і сміятися. І кричати: ось він, мій палаццо! І ніщо — ні хвороби, ні люди — не завадять мені бути щасливою! Не наймичкою-попелюшкою, поважною, справжньою сеньйорою!

— А чого це ви, сеньйоро, під рідним тином заклякли? Чи діти в хату не пускають? — Як бучком по голові — знайомий насмішкуватий голос.

Від несподіванки аж струсилася вся, аж тіло заболіло, ніби впала із ясного неба на грішну землю. Повернула голову: от кого вона найменше хотіла бачити, так це колишню (а може, й теперішню?) завідувачку районним управлінням освіти Орисю Петрівну. Стоїть, єхидно усміхається, а очиці аж горять від цікавості.

— Чи це не Сільва Миколаївна? Чуєте, пані директорко, це ви чи не ви? Бо ви так схудли, змінилися, що якби не стояли під своїми ворітьми, то б ніколи не впізнала… Бо-о-оже, що з вами, бідними заробітчанами, робить та заграниця! Чого ви туди їдете? Що там шукаєте? Тут дітей нема кому вчити, а вони там туалети миють…

Від такої безпардонності, а ще більше від безпідставних звинувачень, що нема дітей кому вчити, Сільва Миколаївна задерев’яніла: а хіба не сама Орися, ця тупа, заздрісна баба, виїдала її, Сільву, кращого директора району, зі школи, аби працевлаштувати свого родича-пияка?! І то так агресивно, цілеспрямовано, що Сільві довелося покинути все: улюблену роботу, виплекану нею школу, сім’ю — і поїхала світ за очі! І от! Треба ж було у перші хвилини повернення стріти цю… нахабну бабу!

— Так ви з концами чи лиш побачитись? — допитувалась Орися.

— Як Бог дасть… — над силу усміхнулася Сільва, намагаючись тримати фасон і водночас пропхатися хутчій з валізами у хвіртку, слава Богу, не замкнену. А лиш пропхалась, то так хряснула хвірткою кованою, що колишня начальниця відскочила на середину вулиці. Ху! Щезни-пропади! Але все то — дурне і пусте! І нікчемне перед цим розкішним палаццо! Молодець Василь, і зять молодець! Збудували дім за її проектом, точніше, за тими листівками і фотографіями, які вона їм передавала з Італії разом з грішми.

З першого дня свого побиту в Італії, Сільва взяла собі за правило надсилати додому світлини кожного маєтку, в якому їй доводилося працювати покоївкою, нянею при дітях чи доглядальницею старих сеньйорів, — для взірця їхнього майбутнього будинку. І от… таке чудо її хлопці вибудували! Правда, трошки наліпили зайвого, певно, щоб мамі догодити, от, приміром, та готична вежа не дуже пасує до скляного куполу і балкончика в мавританському стилі…

Сільва задоволено усміхнулася: авжеж, мрія про власний будинок змусила її, бідну заробітчанку, зацікавитись архітектурою і зодчеством. З того її захоплення дуже потішалися останні її господарі — власники будівельної компанії. Навіть пропонували стати консультантом з дизайну. Жартома, звісно. Та хоч і передали хлопці куті меду, та все одно красиво! І велично! А ця балюстрада! Як гарно вона обрамлює всю терасу і східці до неї, по яких ось зараз до свого палаццо його господиня — сеньйора Сільва! Боже, як вона про це мріяла, п’ятнадцять років заливаючись солоним потом наймички!

Кинувши валізи біля східців, Сільва з трепетом сердечним зійшла сходами на терасу, торкнулася масивної бронзової ручки, тихенько відчинила двері і опинилася в просторій овальній вітальні. Обвела захопленим поглядом: троє дверей зліва і двоє справа, звісно, вели у кімнати, а різьблені східці в самі кінці — нагору, себто на другий поверх третій поверхи. Біля сходів теж були двері, певно, — на кухню. Усе, як в італійських маєтках!

Але чого ж це так тихо? Мабуть, усі на роботі… Чого ж тоді усі двері навстіж?! Е, ні! Хтось таки є в дома — з кухні долетіло тихе брязкання посуду, шум води… Мартуня миє посуд! Як добре, що вони воду на кухню підвели! Але вона загляне на кухню пізніше, а поки що роздивиться, що за апартаменти за цими усіма дверима…