Галина Тарасюк: Повернення сеньйори

А за цими першими дверима у кімнаті, заваленій іграшками та різним спортивним інвентарем, сидів за комп’ютером незнайомий хлопчик років восьми, і зачаровано дивився на екран, де щось бігало, стрибало і потріскувало.

Серце Сільви защеміло ніжністю: ось він який, Юрчик, якого вона знала тільки по фотографіях… Біленький, як Мартуся! І личком у неї… Але, хоч би як їй хотілось обняти цю дитину, вона потерпить… Спочатку налюбується палацом, щоб ще солодшою була ця перша зустріч з внуком…

У сусідній кімнаті на дивані просто у джинсах спав юнак років двадцяти — Максим! Біднятко, спить! Від науки втомився… Що поробиш, в медінституті важко вчитися… Але ж який красень! Парубок! А залишила ж вона його зовсім маленьким, таким, як Юрчик!

У третій кімнаті ледь чутно жебонів телевізор, а перед ним у кріслі дрімав зять. За ці роки він мало змінився, хіба що розтовстів. Але не це її здивувало, а те, що робочий день ще не скінчився, а зять вдома і спить… Чи не захворів, не дай Боже? Марта писала, що дуже чоловіки молоді слабувати стали… Тож не буде вона чіпати і зятя, хай дрімає..

«А де ж Василь? — Згадала про чоловіка і подивилась на сходи. — Певно, на другому поверсі… Очевидно, другий поверх відведений нам з Василем… Щоб сиділи старі нагорі і не заважали».

Сільва усміхнулася. От з ким вона побоювалась зустрічі, так це з Василем. Стільки років в розлуці… Змінилася, постаріла… Недодала привабливості і хвороба… Глянула на свої руки спрацьовані — одні кістки, вкриті зморщеною, коричневою шкірою… Але ж вона не на гульках була. Вона трудилася усі ці роки в чужині ради своєї родини, задля сімейного вогнища…

І тут, весело наспівуючи, з кухні вибігла Мартуся і стала як вкопана, а тоді злякано:

— Ой! Ви — хто?.. І що ви тут ро… О-о-й, мамо! Це ти? Ти що — приїхала? Щось сталося?! Ой, та чого ж ти стоїш, як чужа! Та заходь…

— Та я ж уже зайшла… Дочечко! — засміялася-заридала Сільва, кидаючись обнімати розгублену дочку. — Як я за вами всіма скучила… на тій чужині… будь вона неладна!.. Не вірю… сама собі не вірю, що вже вдома, що цей палац — мій рідний дім!

Розбуджений радісними вигуками висунувся з кімнати сколошканий зять. Підійшов ближче, витріщився на тещу, ніби хтозна-що побачив. Лівою рукою почухав за правим вухом і цей жест, який колись доводив Сільву до сказу, видався їй таким зворушливо милим, а сам зять — милішим за рідну дитину.

— Ти не хворий, Миколко? — спитала, погладжуючи зятя по рукаві сорочки.

— Та ніби ні… — стенув плечима зять, чухаючи за лівим вухом…

— То й слава Богу! Це ж я було подумала, що наче робочий день, а ти дома…

— Ну мамо… Я ж тобі казала по телефону… і писала… ще перед Новим роком, що Микола не працює… Безробіття ж у нас… Кри-и-иза… — дорікнула лагідненько дочка.

— Та чула… Звичайно, чула, — завибачалася Сільва. — І знаю! Бо те кляте безробіття з тою кризою — скрізь! І в Італії його є…

— Мамо, що ти прирівняла? Європу і наше болото! — злегка образилась дочка.

— Ой, діти! І й там є того болота… — відмахнулася Сільва, намагаючись перевести розмову в радісне русло. — Та хай йому грець! Чого ж ви стоїте, показуйте мені наш палац! Ой, а це хто біжить до бабки? Юрчик… А бабка тоді презентів повну торбу привезла, от зараз підемо, розпакуємо валізи… — пригортала меншого внука.

— А це хто? Максимко! Справжній хірург — високий, дужий! Ну, розказуй, на якому ти курсі вже? — кидалась обіймати другого.

— А, баб… прівєт! — знітився Максим, не знаючи, що робити з бабиною ніжністю, і почухав, як і батько, лівою рукою праве вухо.

Сільва засміялася: викапаний зять! Лиш, не дай боже, щоби прикрий такий був…

— Ну, на якому ти вже курсі, Максимку? Вилікуєш бабу, якщо заслабне? — необачна фраза кольнула в серце, темною тінню впала на виснажене лице, але Сільва зітерла її долонею, і заусміхалась, чекаючи від коханого внука звіту про навчання в медінституті, яке вона оплачувала от вже… — Скільки ж це років ти вже вчишся, Максимку, в медінституті? На якому вже курсі? Бо забула. Чи скінчив?

Певно, спросоння Максим не розумів, про що баба питає. Бо лиш розгублено поглипував то на тата, то на маму та плечима здвигав. Дочка теж наче розгубилася, а далі защебетала перебільшено безтурботно:

— Ой, мамо, ти тільки не сердься, бо я знаю, як ти ставишся до вищої, тим більше медичної освіти… і як мріяла побачити Максима хірургом. Але, мамо, розумієш, це твоя мрія, а в Максима… інша… Й інше бачення світу…Розумієш?