Галина Тарасюк - Бог покинув його...

Вузький, похмурий, безконечно довгий коридор. На стінах — облуплена до сірих панелей штукатурка. На підлозі — вичовганий, подертий, брудного кольору лінолеум. Важкий дух ліків, хлорки, страждань і смерті. І — бар-да-ку! Бардаку! Чорт забирай! Одвертого, цинічного, нахабного бардаку! Ніби перед кінцем світу! Наче за цими обшарпаними стінами димлять і попеліють Помпеї! І вже нема ні держави, ні влади, ні… совісті людської!.. Чорт забирай, але — хто? Хто посмів привезти дитину сюди?! В цей страшний запущений хлів! Ні-і-і! В конюшні, у свинарнику краще і більше порядку!

Він кричав просто в сіре стомлене обличчя головного лікаря. Обличчя добре знайоме ще з тих часів, коли був головою облвиконкому, губернатором і вони з цим… тюхою-матюхою, курва мама його була! маракували, де б узяти кошти на ремонт, бодай на косметичний ремонт обласної лікарні, цього жахливого дванадцятиповерхового залізобетонного звалища людської немочі, хвороб і горя. Тоді він, здається, так і не придумав, де ж таки діпясти ті розтрипрокляті гроші. Не встиг: звістка про призначення його міністром прийшла раніше, ніж вирішення чортового — вічного в цій злиденній державі фінансового питання.

Згадки про буденні проблеми охолоджують міністра. Він впадає в понуре мовчання. Витаючи думками далеко в часі і просторі від похмурого лікарняного коридору. Але за хвилю, наткнувшись поглядом на перестрашене обличчя головного лікаря, ще більше шаленіє:

— Лакизи! Ганебники! За власну шкуру так труситесь, так вже труситесь, що боїтесь начальству поперек слово сказати! Не те що ініціативу проявити! Бодай раз в житті! Пошурупати мізками, де взяти якусь копійку?… А от бардак розводити — не бояться! А чого ж? Тут можна все на державу звалити, на владу: от, дивіться, до чого довели нас! І валять, валять, сучі діти! Нема на вас…

«Чого і кого нема на нас усіх?! Сталіна? Піночета? Диявола? Кари Божої?..» — Міністр затинається, спіткнувшись об це сакраментальне питання і йде геть. Геть від сірого обличчя головного лікаря, але — куди?! Куди підеш: метатися від стіни до стіни цього смердючого, просякнутого сірою млою мук людських, коридору? Цього тонелю відчаю і безнадії, що закінчується тьмявим вікном у безпросвітне, захмарене небо?! Тонелю… ради Бога, тільки не смерті! Бог любить його! Бог надто любить його, щоб так покарати. Покарати?!. Невже це… кара Божа?! Не може, не може цього бути! З Богом у нього цілковите порозуміння. Все життя Бог любив і потурав йому… На кожному кроці… Стелив перед ним рівненьку стежечку, вів за руку і вивів з глухого, забитого і забутого гірського хутора у широкий і поважний світ. Божу прихильність відчував з пискляти. Як руку батька на плечі… Батька, якого в нього не було, хоч він і був… Був. Живий і здоровий. Повернувшись з Магадана, з таборів, косив по горбах сіно та ліс рубав. А він, малий Бодьо, бігав за тим незнайомим, майже чужим чоловіком, як песя, радісно повискуючи, втішений, що в нього теж є неньо… О, то були найщасливіші дні його дитинства!

Але… але хіба не Бог, хіба не Він надоумив малого Бодю, дитя нерозумне, бовкнути молоденькій вчительочці, що то не батько зніс його з верхів до інтернату, а так… чужий вуйко?!

Що, що говорило страшну брехну вустами дитини: генетичний страх? інстинкт самозбереження? чи голос Божий?!

… Міністр зупиняється перед вікном і довго, вимучено довго і тупо дивиться в обважніле, приземлене, каламутне небо, ніби шукає відповіді на свої запитання.

Вчительочка знала правду, але похвалила його за брехню перед дітьми, які теж знали правду, бо їх теж позносили до школи-інтернату з верхів батьки, що теж відсиділи по магаданах… Проте діти, в яких жив теж! ТЕЖ — генетичний страх, мовчали, як скам'янілі, перелякані до смерті його підлою брехнею. А він, малий Бодьо, сидів за партою червоний і мокрий, мов зварений в окропі рак, і бажав єдиного: померти, померти. Щоб вирятуватись від чогось гидкого, липкого, досі незвіданого, що зовсім, зовсім не було схоже на геройство відважного Павлика Морозова, про якого вже встигла оповісти їм молоденька вчителька, бо не тішило його, а обволікало смердючим теплом, як… як коров'яче лайно.

Огида до самого себе і щире бажання вмерти довго переслідували його. Страшно подумати, але те напівдике хлоп'я з гір мало розумом не звередилось, намагаючись розібратися, що ж це за світ такий, де правдою не проживеш? Чому він збрехав? І чому його похвалила вчена вчителька за те, за що лупачила вільшиновим бучком неграмотна мама? Але відповіді не було. І не було в кого спитати: мама з бучком і тато з магаданами зосталися далеко в горах, за лісами і зворами. А внизу, в долині, серед людей, панували інші закони і (це він відчував кров'ю) треба було вчитися жити в злагоді з ними…