Галина Тарасюк: Бог покинув його...

Гнів, розпач, крик на головного лікаря, розпачливе метання коридором, виснажили міністра. Відчуваючи смертельну втому, обіперся на сіре підвіконня сірого вікна. Внизу, під сірим серпанком осінньої мжички, мерехтіло дрібними вогниками місто. Вогники то спалахували, то гасли, як свічечки під дощем. На разі серце міністра болісно стислося і занило від чорного передчуття, що ніхто і ніщо в цьому безпросвітному світі вже не зарадить його горю. Ніхто, окрім одного, Того, що на небі, Того, що все бачить і чує крізь каламутні лиховісні хмари… Того, Хто любив його до… до вчорашнього дня. А вчора відвернувся. Покинув чи покарав його?!

Але чому так жорстоко? Чому саме тепер?! Тепер. А не тоді, раніше, коли він чекав кари Божої на свою голову. І чекав не раз, щоб зупинитись, нарешті, зупинитись, і все почати спочатку, як вчив мамин бучок…

Міністр глухо застогнав від спомину, як чекав кари Божої тоді, коли вдруге, вже свідомо повторив подвиг Павлика Морозова — «здав» батька офіційно, у письмовій формі відрікшись від нього як від ворога народу, колишнього бандерівця, що боровся проти встановлення в рідних Карпатах рідної радянської влади. А що йому, сироті при живих батьках, зоставалося?!

Сталося це на четвертому курсі істфаку — тогочасної негласної кузні партійних і радянських кадрів. Тоді він насмілився. Вірніше тільки спробував натякнути парторгу факультету про свою мрію стати членом КПРС. Хоча знав, що йому, синові учасника ОУН-УПА, заказана туди дорога, а отже й широка дорога у світле майбутнє. Однак знав також, що через рік — кінець студентському життю, диплом і розподіл… за принципом партійності. Знав, що безпартійним молодим спеціалістам «світило» досмертне вчителювання в якійсь глухій сільській школі, зате членам партії — щонайменше — вертке крісельце інструктора райкому партії. О, клята перспектива!.. І він написав те зречення. Мусив. Бачить Бог: мусив! Бо не хотів вертатися на гірські хутори, у ведмежі карпатські закутні. І це було зрозуміло: він був молодий, енергійний, талановитий. І як усі молоді максималісти палко прагнув реалізуватися. Будь-яким коштом. Іншого рятунку не було.

І Бог бачив це. І розумів. І не вбив його громом, не спопелив блискавкою, хоч і знав, що батько потерпів безневинно: просто здуру, по молодості літ потрапив в Українську повстанську армію. А то лиш тому, що не бажав іти на фронт із жодним чужинським військом: ані з румунським, ані з німецьким, ані з радянським. Тому й подався на верхи зі своїми, гуцулами…І всю війну, та й по війні не один рочок мерз та гнив по карпатських криївках, доки «ястребки» не виловили.

Знали всю правду про батька і хлопці з комітету держбезпеки. Авжеж знали, бо ж чимало серед них було своїх, не кажучи вже про сексотів, що виростали поряд з ним по карпатських горбах. Отож, він нічого не робив такого, чого б до нього не зробили інші. Ні в дитинстві, ні в юності, ні опісля. Жив, як усі. Чинив, як усі. Думав, як усі. Як весь народ. Тільки був, може, везучішим за когось.

… Коридором пробігла медсестра і зникла за дверима реанімаційної, до яких прикипіла його душа. Міністр здригнувся, виринаючи з важких, каламутних, як небо за вікном, спогадів. А коли, не звертаючи на нього уваги, в реанімаційну протопали двоє дебелих лікарів, кинувся слідом за ними. Та двері грубо зачинилися перед самим його носом. Міністр нервово зашарпав клямку. Двері відчинилися, і на порозі виріс, перетинаючи шлях, один з дебелих:

— Пане міністре, дуже просимо вас не нервувати і, вибачайте, не заважати нам робити… свою справу. Ми теж — люди… І теж маємо серце… І все розуміємо. Але зрозумійте і ви нас…

В тихому голосі лікаря чувся докір і міністр зніяковів, змалів, вибачливо затряс гостроносою, як у грака, головою.

— Так-так… Вибачте… так-так…

Небо за шибами почорніло: чи то геть споночіло, чи дощ припустив…

Міністр поволікся до вікна, безпорадно облапуючи себе в пошуках рятівних цигарок.

… У той день, коли помер батько, теж сіялась густа осіння мжичка. Про батькову смерть йому не сповістили: не було кому спуститись по розмитих плаях в райцентр, на пошту, і дати телеграму в сусіднє містечко, де він працював інструктором райкому партії. Хоча тепер він переконаний, що мама й не збиралася сповіщати його про горе. Вони з батьком, безперечно, здогадувались про його життя і боялись зашкодити кар'єрі. Але сповістило йому про біду власне серце. Воно нило і плакало. І лякало, і тягнуло в рідні гори, на далекі полонини, до старенької струпішалої рубленої хатчини у садочку здичавілих слив, плоди яких ніколи не дозрівали під високогірним сонцем, і були гіркі і давкі, мов сирітські сльози.