Галина Тарасюк - Повість про останнього колгоспника

Геник ходив до школи доти, доки ноги вміщалися під партою, а як перестали вміщатися, мама й каже:

— Генику-Генику, нащо тобі, Генику, та школа? Ти вже з неї виріс. Он який дядяша вимахав. Кеньдюх, як шанька — їси за шістьох, то пора хоч за одного робити.

Геник аж засміявся від радості, таке почувши. Не те, щоб Геник не хотів у школу ходити. Хотів. Усі ж кудись щоранку йдуть: люди — на роботу, діти — у школу. І він би ходив, байдуже, що парта в коліна тисне, а чоботи — в пальці, а голод — за кеньдюх. Терпів би, на дошку дивився б і вчителів слухав, якби не вредні діти. Усе їм не так: то «прийми ноги» кричать, то слідом біжать — кривляться: «високий, як тополя, а дурний, як бараболя». А Геник стане та лиш дивиться на них, дрібненьких, злих, з висоти свого росту та лиш усміхається, бо не знає, що його робить.

— То чув? Завтра йду тебе з школи забирати.

Другого дня по цім рішенні пішла мама з Геником до школи й каже директорові:

— Випустіть мого Геника зі школи досрочно. Він вже на колгоспника вивчився. Дайте якусь справку та й ми підемо.

Вчителі не перечили мамі, лиш сумно зітхали, поглядаючи жалісно на Геника. А Генику хоч би що, стоїть, усміхається радісно з-під стелі.

— Нам вже й самим шкода дивитися, як він, бідний, сидить, скорчившись у три погибелі, на задній парті, а ноги — коло дошки, — оце й все, що сказав про Геникову науку директор. Лиш фізрук Іван Федотович не хотів прощатися з Геником, все об поли руками ляскав та приказував:

— Генику-Генику! З ким же ж я тепер у волейбол буду грати!

— А я буду приходити на фізкультуру, — пообіцяв Геник, щасливий, що хоч одна душа у школі за ним жаліє.

І приходив би, якби не вредні діти. Тож часом здалеку дивився, як вони бігають по спортмайданчику та ніяк в кошик на стовпі м’ячем не можуть попасти, а Іван Федотович об поли ляскає та свистить у свисток.

Вернувшись додому, мама поклала написану директором довідку про закінчення школи Геником у його метрику, сховала в скриню і каже:

— Ну от, Генику, ти й вивчився. Тепер будеш робити по спеціальності. Колгоспним торбарем. Тож бери отой мішок кропив’яний здоровенний з-під бараболі, я його витріпала, та йди в поля. Отако — попаски-попаски, сам щось скубнеш і свиням принесеш. А то скоро хлів рознесуть.

Геник і раніше, скільки себе пам’ятає, ходив у поля, але з маленькою торбою. А от тепер, виходить, вивчився й на великий кропив’яний мішок.

Тож засміявшись, щасливий, що мама його похвалила, взяв мішок і пішов стежкою за городи. Геник маму слухав. Трохи побоювався, але більше любив. Бо мама його любила. І жаліла. Коли приходили чужі люди забирати кудись його, мама вигнала їх з хати. А тітку Степаню — з подвір’я, коли та прийшла маму лякати:

— Віддай його в патронат, бо він росте, буяє, а скоро буйним стане, ще бити тебе буде, або, як от, люди розказують, в М’якоході було: убив!

— Марш звідси! І щоб я тебе більше не бачила на свому обійсті! — закричала мама страшно на тітку Степаню, аж Геник злякався, як та пішла, сказала Геникові строго, хоч сльози текли річками з очей:

— Чув?! Будь смирний! Добрий будь, не здумай битися чи людей бити, бо тебе уб’ють або викличуть міліцію і в тюрму запроторять!

Геник не розумів, чого він мав бити маму чи битися з людьми, коли йому й без них добре. Тож бувало ще й сонце не зблисне з-за лісу колгоспного, ще й риба не скинеться в колгоспнім ставку, і не підпадьомкне перепілка на лахах колгоспних, як Геник прокидався, брав мішок під пахву і, похитуючись, як тичина на вітрі, ішов туди, де йому було гарно і вільно, ніщо не дошкуляло, не сердило і ситий був, бо знав краще за голову колгоспу, що де росте й дозріває. У лісосмугах родили рясно черешні та шовковиця, у садку — яблука й груші, на горбах над річкою — солодкий горох, у долині — огірки з помідорами, під лісом — кавуни, а коло цвинтаря — морква. Тамувала голод, що вічно терзав Геників кеньдюх, і кукурудза, і в стеблах і в качанах молоденьких. Отак, попаски, попаски й наїдався Геник від пуза. Не треба було мамі й вечерю варити. Та про себе дбаючи, не забував Геник, що вдома їсти хочуть і свині, і кури, і коза Манька. Тож під вечір брався за роботу: напихав у мішок усе, що під руку траплялося, і залягав у лісосмузі чи десь у корчах, бо мама наказувала:

— Як мішка будеш перти, то трохи оглядайся, та ховайся, як побачиш, що з начальства хтось їде. А краще всього, вертайся поночі. А то зловлять, будуть бити або оштрафують. А в мами грошей нема.