Галина Тарасюк - Повість про останнього колгоспника

Але Геник не вернувся в село. Ні через день, ні через тиждень. Лиш через місяць, коли вже всі забули про Геника, натрапила на нього випадково та ж сама Степаня, яка бігла собі раненько (доки сторожа спить) насмикати моркви з плантацій Яроцького, та натомість невідомо чого завернула до могилки Геникової мами, подивитися, чи розпорядився голова засипати яму для Геника, щоб туди, не дай Боже, ніхто не впав. Але яма жовто зіяла в густих бур’янах, а над нею висіла й гула важка хмара з мух, ґедзів та ос. Степаня відважно розігнала лопухом жалку хмару, зазирнула в яму і обімліла: з ями на неї дивиться… Геник!..

Того ж дня тлінні останки нещасного Геника й присипали за наказом голови сільради дядько Петро, Василь та Підлісний з Кобиляком, прикривши тільки віком від домовини, і то на три чверті, бо ноги бідолашного Геника у величезних гуманітарних бутсах з невідомих причин не вміщалися під ним.

— Ну от і поховали останнього колгоспника, — сказав, акуратно підрівнявши лопатою Геникову могилку, найстарший з чоловіків — Петро. Інші, ввігнавши заступи в землю, — мовчки закурили. Єдина по похороні жінка — тітка Степаня заплакала, а знервований останніми подіями в селі голова несподівано для всіх пообіцяв відспівати Геника з мамою на першій же службі Божій у церкві, яку пообіцяв звести у їхньому селі благодійник їхній — Степан Самойлович Яроцький.

У відповідь на цю обіцянку з глибини полів вітер доніс щось схоже на тихе зітхання…