Галина Тарасюк - Повість про останнього колгоспника

— Але ви дивіться, — переводить мову на інше Стася Жабкова. — Він по городах не ходить! Лиш по полях!

— Ну, а я що кажу: не такий він дурний, як ви думаєте! Робити не хоче! А їсти хоче! Мені не жалко! Але я світа білого не бачу за роботою, обірвала всю середину, позвоношник звередила, я — з вищою освітою! А він, писати не вміє, а врожай збирає! Колгоспник!

— Я ж кажу: думає, що й досі колгосп…

— Ой, дивіться, везуть! Чи то ведуть! — гукнула Сонька Гукова, котрій зі свого перелазу було видно вулицю аж до поля.

— А ма-амочко… А це що таке, лю-ю-юдоньки, за процесія?! — скричала Степаня.

Усі оніміли: вулицею від поля наближалася, справді, якась процесія, щось таке, що й по-іншому не назвеш. Попереду на малій швидкості рухався чорний позашляховик сільського благодійника Степана Самойловича Яроцького. Того самого, що був головою райвиконкому, а тепер орендує усі села в районі і їхнє Корчувате, разом із ставком, полями і лісом, а за це обіцяє дорогу до села заасфальтувати і церкву збудувати.

Але за кермом не пан Степан, а синок їхні, а з вікон машини якісь парубки веселі визирають. А за машиною… гойдається, хилитається каланча якась… Хтось високий, з мішком на голові… А Господи! Так це ж Геник бідолашний! Гупотить важко здоровенними черевиками, шпортається, а руки обидві вперед виставлені — до машини мотузком прив’язані!

Порівнявшись з людьми, машина різко зупинилась, а бідний Геник з розгону наскочив на її крутий зад і сповз під високі колеса. З машини вискочили круті хлопці, здерли з Геника мішок і всі ахнули, побачивши його побитого, кров’ю заюшеного.

— Ето ваш? — спитав синок благодійника, дивлячись на людей з вікна здоровенного позашляховика так, як на людей не дивляться.

— Наш… — відказали недружним хором перелякані люди.

— Отвяжіте! — наказав синок благодійника, і веселі його дружки відв’язали Геника, руки його, довгі, худі, як гіллячки, безвільно впали поряд з нерухомим тілом.

— Он воровал дыни у меня на плантации, — сказав строго синок благодійника.

Люди мовчали.

— Забєрітє! — наказав синок людям, і додав:

— І так будєт с каждим вором!

І позашляховик рвонув з місця і зник за поворотом в другому кінці вулиці.

Людям, дивлячись на Геника, хотілося кричати, але боялися. Лиш Олько Гук спитав нерішуче:

— Може в міліцію подзвонити, а то ще скажуть, що це ми вб…

— Краще покличмо голову сільради, хай вирішує, — похмуро порадив Жабка Петро. — А от і він!

З-за повороту на своїй «Ниві» вигнався голова сільради, весь мокрий, схарапуджений, мабуть, син орендаря і до нього заїжджав.

— Та ви що? — закричав, почувши про міліцію. — Геникові не поможеш! Тай сам винен. А Яроцький дорогу обіцяв і церкву!.. Так що беріть Геника і несіть у його хату. А ви, дядьку Петре, і ти, Васю, йдіть яму копати. Коло мами його. А ви Підлісний з Кобиляком збийте домовину, там я пару дощок найшов на старій пилорамі. І нікому ані пік! А завтра поховаємо, як має бути, по-людськи.

І поїхав.

Людям полегшало. Лідка винесла рядно, на яке чоловіки переклали бездиханне, легеньке, як висохла соняшничина, тіло Геника і його важенні бутси. Занесли до хату і положили на ліжку. А жінки стали журитися, в чому Геника поховати, де взяти такі довгі штани і сорочку з довгими рукавами, бо в самого Геника ото й стільки одежі було, що спортивні шаровари латані-перелатані, а тепер ще й подерті.

Вирішили принести, хто що має зі своїх чоловіків, аби тіло прикрити. І розійшлися, зітхаючи, що Господь, нарешті, змилостивився над бідним сиротою, забрав на небо, і тепер Геникові на Господніх полях буде краще, ніж на сільських, ніхто його не битиме, а навпаки, може, янголи між себе візьмуть…

На ранок, лиш сонце встало з-за лісу Яроцького, сусіди, попоравши худобу хутенько, хто з чим мав, позбігалися до Геникової хати, щоб спорядити останнього колгоспника в останню дорогу.

Зайшли в хату, а Геника на ліжку нема! Зазирнули під ліжко — нема. На піч — нема. Під піч — нема. Не було його ні в холодній хаті, що через сіни, ні в коморі, ні в хліві, ні в погребі. Лідка Гукова на горище по дверях полізла — нема! Обійшли подвір’я, город, в криницю Домчину зазирнули, вийшли за городи на поле — нема.

— А може ті вернулися та й забрали Геника, щоб сліди замести? А може ожив і втік із села? — стали гадати. — От якби так було! І ховати нікого не треба, і совість чиста, і церкву будемо мати, і дорогу до неї асфальтову!!! А може ще вернеться? Походить-походить полями, та й вернеться через день…