Галина Тарасюк - ГАСПИД І МАРГАРИТА

Віртуальний роман

В О Н И знову прийшли. Ті самі, що й учора і позавчора. І три, і чотири роки тому назад. Ті самі, хіба що ще більше вихудлі, виморені, неначе вимочені у воді. Одна шкіра та кості. Замість очей – налиті ненавистю темні впадини. Беззубі, розтерзані криком чорні роти… Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули від озера, змітаючи по дорозі білосніжні вілли, казкові дачі-замки, прикрашені середньовічними бійницями… Вони наближались все ближче і ближче, невблаганні, як стихія, і, як стихія, безумні.

От уже впала і захрустіла під їхніми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже їхні перекошені люттю обличчя поповзли, як зелені мухи, по тонованому склі веранди… Страшні людські тіні, що, здається, виповзли з давно забутих більшовицьких братських могильників, фашистських газових камер, жахітливих утроб усіх геноцидів.

З гучним дзвоном і тріском розлітаються бризками шиби, і людська хвиля, як смердюча каналізаційна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнасті смарагдово-вишневі килими. Озвіріла повінь піднімається все вище і вище по сходах, ламаючи ажурні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – і цей смердючий людський паводок, від якого за кілометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Миколин кабінет, спальню, дитячу! Боже мій, Боже мій, там же ж дитина… Дариночка… Де ти, Миколо?! Клич! Клич міліцію… Охорону… Де ж та в біса охорона?! Охххррр…

Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, і я задихнуся давким передсмертним хрипом… Боже, спаси… Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще міцніше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смішок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок… Очі от-от вилізуть з орбіт… Смішок наростає, переростає в огидний ляскіт… Чорний, бридкий писок скаче м'ячиком перед самим носом… Чорррт забирай! Відпусти, сучий сину… «Отак би й давно!» – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтуляється, відпускаючи горло, і я катапультую з ліжка.

Мико!.. Але Миколи немає. Тільки розпатлана зеленовида жінка з божевільними від жаху очима біжить поряд зі мною до дверей. Нічна сорочка мішком висить на її брезклому тлустому тілі… Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жінка, ця страшна розпатлана відьма, чого їй треба, цій безумній? Мико… Миколо-о-о!..

Двері – навстіж. На порозі – Микола: чупер – дибом, борода – сторч, краватка теліпається на плечі, як… петля! Петля… Нелюди! Що вони з тобою зробили, Мико-о-о-ло?!

Ридаючи, кидаюсь, мов дівка, Миколі на шию. Але він, осатаніло відштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:

– І-ді-о-тка! Ти вже дістала мене своєю маячнею! Тобі, твою мать, лікуватися треба! І то негайно! В «дурці»!

Миколина лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальні зніченою юрбою збожеволілих від жаху жінок застигло моє розмножене віддзеркалення. І тут до мене доходить: сто чортів, знову цей сон! Знову цей сон… Але слава Богу, що це був тільки с о н… Я полегшено зітхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, і винувато витискаю із себе майже по складах:

– Про-бач… цей сон… цей жах-ли…

На Миколі лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматись, змовчати, перепросити, але… не годна. Бридка мармиза пекельного гаспида вже зависла, як павук на ниточці, під різьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повітря, нутро моє вже клекотить, як чан з розпеченою смолою, досадою на саму себе, злістю на цілий світ, і не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиї… Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет тріщить, і від болю я хриплю низьким, не своїм голосом:

– Ти… жжживолупе… це – не со-о-н! Не може одне і те ж снитися роками… Це – попередження…

Бридка гаспидська мармиза чорним німбом осідлала Миколину голову і аж заходиться дрібненьким остючковим сміхом. Поволі Микола теж починає сатаніти. Голос його зривається? і він верещить, мов базарна перекупка:

– Яке ще попередження, вар'ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..

– Миколо, ВОНИ вже йдуть. І не сьогодні-завтра ВОНИ прийдуть і сюди і візьмуть нас на вила… Миколо, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що діється… Народ озвірів. Це попередження, знак…

Я хочу сказати «Боже провидіння», але слова стають колом у горлі і страшний біль знову перекошує мене, як розсохлу віконну раму.