Галина Тарасюк: ГАСПИД І МАРГАРИТА

Сіра Миколина борода трясеться, зуби цокотять:

– Ти права. Це… це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сім років тому!

Від цих слів, від задавненої образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в мені, як магма:

– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в «дурку» мене! А може, в монастир?! Як відпровадив свою законну, але, на жаль, підстаркувату жону твій поплічник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. І це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила… З лайна кулю виліпила! Тебе ж ніхто ні за що ніколи не мав! Я, я тебе в політику привела. І депутатом зробила – теж я. І це всі знають. Всі!

Мене аж трясе від бажання спопелити словами це вічно не причесане створіння… І тоді, коли я вергаю на його голову розпечене каміння зневажливих, нищівних звинувачень, Микола несподівано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного гаспида, єхидна усмішечка розтинає щілинкою зарослу фізіономію, крізь яку сиплеться сухе сичання:

– Сссука… Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лінь було… А я, дурень, підібрав… Ссстріпав, як сстолочену підссстилку, відмив, шлюбною жінкою зробив таке сссобі просссти Господи…

Від такої чорної брехні мені перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається підленьким сміхом, і від тих чортячих веселощів лайка пре з мене, як чорна кров горлом:

– Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого підібрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотніх столичних курв? Жиґоло! Сутенер! Сибарит! Тоді ти торгував своїм… обмилком, тепер – совістю!

Єхидна усмішечка злущується з Миколиного писка разом із здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зі старої повії. Він ошаліло смикає краватку – погана ознака. І юрба розпатланих жінок у дзеркалах запопадливо хапає по китайській вазі і стає в позу метальника ядра. Осліплий від люті Микола шкірою відчуває небезпеку, але ненависть ніби пришпилила його до порога.

– Ні, ти не просто хвора! Ти – підла! Це я совість продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливість змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортові продав, щоб ти, хвойдо світова, жила в шикарній квартирі, мала дачу, машину, смажила свій товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, підприємства! Думаєш, не знаю, що навіть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього… ? Він викинув тебе, як ганчірку, а ти… що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жінкою?!.

– На себе подивись! Думаєш, мені невідомо, як ви… обранці народні… паритесь по саунах з доларовими повіями?! А ці… ці ваші походи з прапорами і юними… пат-рі-о-тками на Говерлу? Ви ж її заповзали… цю священну українську Фудзіяму, своїми голими сраками!

– Защепи свою брудну пельку, істеричко: дитина слухає!

Микола люто затягує на шиї вузол краватки і кидається по сходах униз. Краєм ока помічаю у дверях дитячої перелякане личко Даруні. Але злість затьмарює розум і я щосили жбурляю услід чоловікові дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкої ручної роботи, подарована китайським послом, розлітається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликів перед самим Миколиним носом.

Микола нагло сахається, і, затуливши долонями рожеве безволосе тім'ячко, дріботить по лискучому паркету передпокою, як переляканий щур. Ні, радше карлик! Із висоти другого поверху Микола здається коротконогим горбатим карликом, увінчаним величезною сивою головою. Карлик навіжено б'ється об двері, вискакує на терасу, далі – на залите вранішнім сонцем подвір'я.

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна і новісінький вороний «мерс» понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців із свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка… Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою «битвою під Ватерлоо», як вкопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Миколою з чергової поїздки в Латинську Америку, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом блаженного Кібчика: