Галина Тарасюк: Новели

Він спить, розвалившись у кріслі тлустим, обм'яклим тілом, звісивши на груди голомозу голову. З кутика перекошеного рота тоненькою цівкою стікає слина.

Я сиджу в кріслі навпроти, дивлюся на нього і думаю, що старість — розплата за все наше життя. На старість кожен має те, що заслужив. Ми теж заслужили те, що маєм. Він — крісло на коліщатках і цівку слини з перекошеного рота. Я — довгождану радість сидіти навпроти, дивитись на нього, слухати його і мовчати. Цього хотіла. Марила цим домом все життя. Але тут була інша — його городська дружина. Мріяла спати, як ґаздиня, на цих білих простирадлах, на м'яких диванах. А він брав мене, як скотину, по темних закамарках короварні та нічних лісосмугах. Снила величатися поряд з ним… От і величаюсь!

Він плямкає і щось бурмотить. Я знаю: це він лається. Він лається навіть уві сні. Бо злий на цілий світ. Весь світ для нього — мерзотники. Я розумію. Він мав усе: власть, гроші, почесті, сім'ю. Тепер не має. Тепер нічого того нема. Щезло. В змиг ока. Так воно вже буває: одна біда йде і шість за собою веде. Коли почалася перестройка , його вигнали з голови колгоспу. Зібрали загальні збори і вигнали. Всім селом. А що вже йому в очі казали!.. Свят-свят! Що хотіли. Ніби ще вчора не тремтіли перед ним… Я знала: він добром не кінчить. Бо всі знають: зло добром не кінчається. Після тих зборів виїхала із села його городська дружина. На трьох вантажівках виїхала. А він зостався. Чого? Певно, думав, що люди одумаються, знову в ноги йому впадуть. Не впали. Молодого вибрали головою, із сільських. А він зостався як на цідилку. А по всьому цей інсульт чи Бог його знає що…

Він злий на цілий світ. І я його розумію: страшно втрачати все. І жалію, бо мені легше — я ніколи нічого не мала. Нічого за все життя не нажила. Навіть на телевізор в колгоспі не заробила. А якби й заробила, то не мала б коли за роботами дивитися той телевізор. А тепер от сиджу і тішуся, що можу телевізор дивитися. Як ґаздиня. І час маю. Удень ми з ним дивимось засідання Верховної Ради і мультики. Ввечері — кіно про монстрів, а вночі — оту закордонну гидоту, коли дівки й хлопаки всі на купі… Як тічка. Правда, тоді я виходжу з кімнати. Він сердиться, бо хоче мати компанію. А мені гидко.

Відколи його розбив параліч, він ще більше помішався, як тепер кажуть по-культурному, на сексі. Отак вибалушиться на мене і каже нахабно: «Я одружений на всіх жінках, і всіх їх я….» І вживає сороміцьке слово. Самі знаєте яке. А я мовчу та тихенько, в собі, посміююсь. І думаю, що то так було колись. Було, чоловіче, та загуло. Тоді він був кум королю і сват міністру. І не було на нього ні управ, ні законів. «Я сам собі указ! — казав. — А закон мій — во! — на мужиків! — І показував кулачисько. — А на бабів — о!» — і ляскав себе по матні.

Так воно й було. Жодної спідниці не пропустив у селі — ні самотньої, ні шлюбної. Таким, як я, одиноким, лигатися з ним по лісосмугах за честь було. А заміжніх чоловіки били, мов глухих зозуль. Але потайки — кулачища його боялися.

Він спить. Ноги незугарно розкарячені, слина тече з перекошеного рота. Де я колись думала, що отак буду сидіти навпроти нього, в його хаті, і дивитися на нього? Я — репана колгоспниця? А от сиджу. Прийшла і сиджу. А він — пан великий — не вигонить мене. І дозволяє милостиво виносити з-під нього судна, прати його сподні та їсти варити, а часом і спати коло нього, і, як він полюбляє казати по-культурному, займатися з ним сексом. Хоч, як на мій хлопський розум, по-інакшому ту бридоту й не назвеш…

Він каже, що одружений на всіх жінках… Іноді мене зло бере і підмиває спитати: а де ж вони? Де? Як були гроші, власть, здоров'я — то й полюбовниці були. Деякі аж з города приїжджали. А тепер — нема. Навіть жінка законна втекла. Але — мовчу. Мовчу і терплю. Я його терплю, як терплять біду. Часом — ненавиджу. І хочу, щоб він десь пропав, щез із мого життя. Щоб діти чи жінка забрали або що… Але це минає і я питаю себе: дівче, що він такого поганого тобі зробив? За щастя ж мала, коли він тобою вугли витирав у конторі та на фермі при живій, законній. Безлична, головихою хотіла бути. На «Волзі» кататися. От і дочекалася, хвала Богу, катаєшся… Коли файна погода, викочую його у кріслі на коліщатках із хати. І катаємось по подвір'ї не згірш, гейби на «Волзі». А люди йдуть вулицею, дивляться і думають: так їм і треба!

Він ворушиться, пролуплює очі і кричить страшним своїм начальницьким голосом — єдиним, що зосталося від нього колишнього: — Нужна сільная твьордая рука! Іосіф Адольфовіч Піночєт! Іначє порядка нє будєт!