Галина Тарасюк: Новели

— Менше пити треба, — роздратовано, хоч і цілком резонно, відповідає голос побратима по перу. — І взагалі, ти хоч знаєш, котра година? А мені, між іншим, на роботу вранці!

Я не знаю, котра година, — не маю годинника. Ніколи не мав. Слухаю короткі гудки у слухавці і можу їх слухати хоч до ранку — мені не на службу. Я вже своє відробив — по тюрмах і таборах. Виконав свій священний обов'язок перед рідним народом, хоч той і не просив, і не здогадувався, а зараз кричить у чергах за хлібом, що то такі, як я, позбавили його комуністичного раю. Тож я своє відслужив, а побратим ще служить. Справно. При всіх режимах і владах. Слуга народу. При посадах і персональних «волгах». Лайно не тоне у воді і не горить у вогні. На те воно й лайно — вічне і незнищенне.

Мислитель попереджав: « Не впадайте в безумство! » — і: « Розвивайте уяву, бо ж не прозріє третє око! »

Отож уявляю, як лежить мій опасистий колега долічерева на зім'ятій постелі, наче викинутий на берег тюлень. А поряд — така ж лискуча від масного поту його тюлениха. Спи, спи, аби мав силу, коли задубію, відспівати чотиривіршем мою запропащу душу. Соловей довгожданої свободи…

Правду писав Монтень: « Добре народитися у спідлений вік, бо поряд з іншими без особливих потуг можна зійти за втілення чеснот ».

Спочатку я був втіленням суспільного зла, бо не хотів, щоб мене, українця, перетворили на среднестатистического представителя населения Советского Союза . Коли ж Союз завалився після того, як я, мов мишка, підгризав вісім невольничих років слупи імперії, я став втіленням чеснот… В очах одних і тих же… Тепер — я посудина, дірява посудина, в якій перемішалась амброзія з блювотиною, отрута з еліксиром… Метафора з матюком… Бовтанка ідей. Підбурювач хаосу — сам втілення хаосу. Один мислитель попереджав: « Краще бути підбурювачем хаосу, аніж стати частиною цієї непроявленої маси ». Інший заперечував: « Кажу вам: треба мати хаос у собі, щоб народити зірку… Але настає час, коли людина не зможе вже народити зірки… » Чи ж не настав той час? Вісім років я гибів живцем і спілкувався з великими мертвими, щоб народити зірку. А коли вона зійшла сама, в мені поселилась темрява розпуки і нерозуміння: навіщо людям зірки?

Мій лютий ворог, моє чудовисько, здається, знову оживає. І жодної живої душі. Хаос поглинає мене. Хаос темних сутностей, темних помислів, темних чуттів… І я не противлюсь. Підбираю під груди зігнуті у колінах ноги і затихаю, боячись, що біль, знавіснівши, переріже мене навпіл, як ніж гусеницю…

Страх заважає мені думати про Їленку. Нещасне створіння не від світу цього…

Коли мене після чергового алкогольного отруєння притарабанили в психушку, вона вже була там. Хоч цілком можливо, що взагалі звідти не виходила ніколи. Тож, коли очапав, побачив над собою бліде, мов з туману виткане, жіноче лице, серпанковий блукаючий погляд ясно-сірих очей. Почув, мов крізь туман, тихий голос: «Тебе вже не болить… нічого не болить… не болить…»

Мене справді нічого не боліло. Тож, подумавши, що, певно, я вже переселився в інший світ, зрадів: «Переставився і не помітив! Виявляється, смерть не така страшна, як її малюють…»

Та, на жаль, я був живий. І про це мені скоро нагадало моє чудовисько. О-о-о! Як люто воно розпрямляється в мені, мов стиснута і відпущена пружина! Тріпає в корчах моє нещасне тіло, б'є ним об підлогу, рве на шмаття! Синдром похмілля… Краплю! Хоч краплю!.. « Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, що нависла над людиною, — вони провіщають блискавку і гинуть, як передвісники », — сказав один мудрець. А коли я впав і розбився об землю, мов крапля з темної хмари, другий мудрець сказав: « Зберіть усі сили і спрямуйтесь у вишину! » Але в мене не було сил. І тоді прийшла Їленка, поклала на моє чоло туманну свою долоньку і я полетів під тихий, як дзвін цикади, подзвін, охоплений захватом, немов прохолодним блакитним полум'ям.

Коли б ранок! Зателефонував би в котрусь із редакцій… Може, творча молодь продемонструвала б національну свідомість — порятувала б недодохлого генія? Раніше вона мене коньяком балувала, а я її — своїм патріаршим товариством. Я хмелів і кричав, потрясаючи п'ястуком: « Мислитель знав, що юрби перетворяться в народи, і тоді буде поцінований і труд саможертовний, і героїзм! » І народ поїдав мене очима, повними юного захоплення і пробудженої національної свідомості.

Але все минає, навіть світова слава, і тепер юні шанувальники навідують мене лише тоді, коли покличу. Іноді вони влаштовують мені виступи перед рідним народом. І я йду до народу тільки заради них, бо особисто мені вже нічого не треба, бо приходить час, коли людина не здатна вже народити зірку. Як не годна Словом змінити цей світ, хіба що витворити сяючу мильну бульку і сказати народові: «Іди сюди і живи в цій прекрасній сфері, як я живу». Але народ не прийде. Бо йому треба орати, сіяти, дітей народжувати… Йому треба землі під ногами, хліба на столі — а не слів. Вже наслухався їх донесхочу!