Галина Тарасюк: Новели

Ох, як пече мозок! Чи шлунок… Ввімкнути б світло, долізти до водогінного крана і залити цей пекельний вогонь! Залити до бісової мами… навіки… І знову повзу по слизькій прямовисній скелі, мов ящірка, — до світла, до світла!.. Нарешті… Світло повертає відчуття реальності. Жорстоке, але спасенне відчуття реальності, якого бояться навіть таргани: он як женуть розсипом по стінах до своїх темних шпарин!

По стіні добираюсь до кухні, підставляю під кран голову і заливаю нутрощі іржавою затхлою водою. Мене нудить, аж вивертає, але вже не так пече, не пропікає наскрізь…

Стоїк Антисфен, захворівши, гукав: « Хто визволить мене від цих мук? » І Діоген, що якраз нагодився, подав йому ніж: « Ось він може одразу ж тебе визволити! » — « Але ж я мав на увазі від болю, а не від життя! » — обурився Антисфен.

Я теж обурений, як древній стоїк. І хочу звільнитись від болю. І маю на це право, як кожен живий… А я ще живий!

Мене вивертає жовчю, і я задихаюсь власним утробним смородом. « Воістину, людина брудний потік. І треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним ». Та сказав Заратустра. Це він сказав про те, що на шляху до вдосконалення треба здолати в собі бридку людину…

Доповзаю до ліжка, але лягаю на долівку, встелену паперовою потерухою. « Рукописи не горять », — втішав себе Булгаков. Не горять, а гниють. Це точно. Простеляюсь навзнак, лицем до телефонного апарата. Єдина ниточка, що в'яже мене з білим світом. Якщо її не перегризли нахабні щури, спробую докричатися до нього — сонного і байдужого. « Плями пітьми породжують відчуття жаху, яке люди намагаються назвати світовою тугою », — вчить Жива Етика.

На мене спадає вселенська печаль: хочу пити! Напитись до нестями, щоб знову, як малесенький павучок, зависнути у в'язкій медовій темені і колисатись: туди-сюди, туди-сюди… Все моє єство волає: пити! Пити! Так колись у таборах жадав жінки. Тепер не хочу. Радше жінка сьогодні для мене як беззубому крендель…

Однак у скруті чоловік завжди шукає прихистку і підтримки в жінки, як дитина в матері… Всі чоловіки — діти, вічні діти, що шукають в жінок захисту. Тоді, як жінки вимагають від чоловіків тільки грошей і… тіла… Я ж не маю цих скарбів. Раніше вони, жінки, приходили. В перші роки моєї свободи, мого повернення з мордовських таборів. Багато приходило. Різних. Ніколи не думав, що стільки самотніх жінок. Таке враження, що якась пошесть забрала всіх чоловіків, полишивши в самотині жінок… Жінок, які хочуть бути щасливими.

Але — що я мав говорити з ними горлом, прохромленим ножичком озвірілого вурки, перепаленим етиловим спиртом? Про яке щастя? Вони прали єдину мою сорочку і єдині штани. Розчаровано тулились до мене в ліжку, чекаючи, доки просохнуть злиденні мої обладунки. Варили борщ, який я не міг їсти, бо скалічена горлянка зрослась і пропускала в черевну порожнину тільки тонесеньку цівку рідини. І тому я пив. Алкоголь дарував мені енергію. І — злет! До зір. І я писав. Але того ніхто не читав. Я творив блискучий, як мильна бульбашка, світ, але в ньому ніхто не хотів жити. Жодна з тих, що приходили. Жінки дивилися на мене жалісно, як на безнадійного придурка, і покидали мене. І я не жалів за ними.

Небавом заявились по черзі дві мої давні студентські любові. Почули про моє звільнення і приїхали. Були доста пошарпані життям, але ще трималися. Одна, та що прибула першою, сказала, нібито я її звів. Ще студенткою. Однак я не міг пригадати, коли це сталося, певно, був тоді п'яний. Дивився на її сірий перманент, золоті фікси і, жаліючи, спитав: «А що, з тобою більше ніхто не спав, що так запам'яталося зі мною?» — «Скотина, — сказала вона, — тебе недаремно посадили». Більше я не бачив її.

Другій писав листи з таборів. Надсилав невольничі свої поезії: про любов дозволялося. Здається, навіть любив. Снив на лагерних нарах її ширококостим тілом, груболіпленим лицем. Коли ж приїхала на побачення — нічого не зміг: одвик нормально вирішувати сексуальні проблеми. Читав їй вірші, і вона плакала. Може, зміг би з нею й жити на волі, якби не заявила з порога: «Не пий! Або я, або — горілка!» Я вибрав останнє.

« Людині можна допомогти в межах її свідомості ». Каже не то Жива Етика, не то мертвий Заратустра. Я ж свідомо нічого не бажав міняти у своєму житті. Не хочу тверезіти. Тверезіти — нестерпно. Біль розчарування жахливіший від фізичного. Спасенна думка! Один біль тамується іншим… Іскри вищого розуму іноді спалахують у моїх скаламучених мізках. Я шукаю розчарування і набираю номер телефону, видряпаний на підлозі: «Альо… мені погано… мені дуже погано… я пропадаю…»