Галина Тарасюк: Новели

Едік, роззираючись по моїй барлозі, щоразу дивується: — Ти што, боролся за свободную сувєренную раді спортівного інтєрєса? Почєму ти нє трєбуєш нічєго? Жівйош в етой дирє, пітаєшся чорт знаєт чєм… Іді же, трєбуй, устраівай свою жізнь, ана, к сожалєнію, короткая, сволочь…

І коли я відповідаю: « Навіщо люди одягають на шию жорна, коли краще про крила дбати? » — Едік безнадійно зітхає: — С тобой нє соскучішся…

Він правий — з людьми нудно. Набагато цікавіше спілкуватися з великими мертвими, аніж з дрібними живими. А я, як підказує Едіку його крокодиляча інтуїція, давно належу до перших…

« Якщо у тебе радість базарна — не по дорозі нам… » Едік іде, а я думаю, проводжаючи очима його широку надійну спину: « Чи варто будувати величний Акрополь, щоб залишити його як пам'ятник безсиллю? »

У порозі Едік озирається: — Ладно, нє грусті, гєрой, отвалю пару кусков на ізданіє твоєй кніжонкі. Єслі, конєшно, стішкі понравятся. — І виходить, регочучи, як Міфестофель.

І я сміюсь: — Буду старатися! І задком і передком перед паном Федорком! Тепер я знаю: для поета головне — умєть нравіться!

Біль притих, причаївся. Поклав лапу на печінку — і тисне, тисне… Так життя вичавлювало з мене жовч і мужність протесту. Підбурювач хаосу! Протестант і опозиціонер — до всіх влад і режимів! Таке, певно, гірке й незручне призначення мого нинішнього земного перевтілення. « Люди кричать: він не наш, розіпніть його! — Дурні, він не ваш — він вогненний! » Мабуть, у минулому житті я був тираном, ганебним деспотом чи завойовником, коли так важко зараз відробляю свою карму…

Як я втомився!.. І хотів би стати тибетським монахом… Але це неможливо — надто далеко Тибет… І тому я хочу піти, звільнившись від цього щільного, до часу зношеного тіла, дірявої оболонки, але, видно, мій шлях земний ще не скінчився… Ще мушу гнити у цій норі на пару з чудовиськом.

А воно, ніби почувши, починає оживати, ворушитись! Коли б хто навідався… тоді б я залив трутою страшну чорну пельку почвари, ненаситну її утробу, і вона на радощах колисала б мене у солодкій темряві, як у лоні матері…

І тоді я покликав би Слово… Але воно, таке молоде, запахуще, сяюче, відвернулося б од мене, як дівча гонорове. А я б далі дражнив його: не хочеш — не треба! Іди собі на всі чотири сторони, на сім вітрів, на ліси і степи, гори і доли! А хочеш — на люди. А я собі буду сам, і мені буде добре в німоті моїй!

І одвернусь! І тоді воно, молодесеньке Слово, золотим зайчиком просковзне в мою темну тишу, у тиху темінь, і поцілує в уста, як вередливе дівча… Їленка. І почнемо ми з ним свою гру-розмову, плач-розмову, сміх-розмову… Про цілий білий світ. І будемо собі будувати — свій світ — сяючий, як мильна бульбашка!

Але — ніхто не йде! І Слово не приходить… Лишень навісніє в мені чудовисько, місить мозок, і я волаю до неба, ніби хочу викричати з тіла свого мучителя: «Господи, звільни мене!»

Задушлива темрява причавлює мене могильною плитою, і я провалююсь в небуття…

…Щось ласкаве, як сонячний зайчик, торкає мої повіки. І голос тихий, мов крізь туман, просить: «Пий. Втамуй священні вогненні болі… Збери свої сили і спрямуйся у вись!»

— Хто ти, що на поміч прийшов? Хто ти, присутній? Чую дотики твої…

Розплющую очі — Їленка…

— Мовчи! — дівчина злякано закриває мені рот прохолодною долонькою. — Не Їленка я… Я — Серафима. Шестикрила Серафима. І я прийшла, щоб летіти удвох з тобою.

— Серафима… Херувима… Шестикрилий херувим…

— Чому так сумно дивишся на мене? За чим ти тужиш?

— Не знаю. Мабуть, за Україною…

— А що це?

— Якби ж я знав!

— А мені лиш маму шкода… Коли готувала цей трунок, знала: нам стане так легко, що ми відлетимо… А мама зостанеться…

— Так це ти?! Ти звільнила мене?.. — шепочу, цілуючи туманну долоньку. І не знаю — сміятись чи плакати, радіти чи сумувати, дякувати чи проклинати… Знаю лиш одне: нарешті я вільний! І тепер вже назавжди.

Тихий дзвін, як спів цикади, пронизує мою душу, спрямовану увись.

1993 р.

Вузький, похмурий, безконечно довгий коридор. На стінах — облуплена до сірих панелей штукатурка. На підлозі — вичовганий, подертий, брудного кольору лінолеум. Важкий дух ліків, хлорки, страждань і смерті. І — бар-да-ку! Бардаку! Чорт забирай! Одвертого, цинічного, нахабного бардаку! Ніби перед кінцем світу! Наче за цими обшарпаними стінами димлять і попеліють Помпеї! І вже нема ні держави, ні влади, ні… совісті людської!.. Чорт забирай, але — хто? Хто посмів привезти дитину сюди?! В цей страшний запущений хлів! Ні-і-і! В конюшні, у свинарнику краще і більше порядку!