Галина Тарасюк: Новели

Іноді я волів би читати народові вірші, але він не розуміє метафори. Чому він не розуміє того, що сам сотворив, але забув у своїй геніальній щедрості? А я скористався забудькуватістю тою і вкрав метафору, радше підібрав з-під його ніг, із праху земного і — на! Візьми назад цю квітку чудову, цей скарб нетлінний! А він дивиться на мене тупо і розгублено усміхається. Тоді я втрачаю останню свою ілюзію і прошу свій юний почет налити мені сто грам. Для тонусу. Цього цілком досить, щоб викликати у втомленій душі ейфорію. Знову стає легко і радісно. І я аж свічусь від любові до рідного народу. Жартую і верзу всяку нісенітницю. І народ сміється. Щиро, розкуто. Ще б пак! Поряд з цим ідіотом, що мавпується на сцені, верзе всіляку нісенітницю, і якого всі називають генієм, він почувається мудрим і впевненим. І я тішуся: нарешті я досягнув того, за що життя поклав у таборах, — зробив народ мудрим і впевненим. У свою чергу народ прощає мені недолугість, бо що поробиш, генія, який він вже не є, треба прощати і берегти…

Тож чому мене ніхто не шанує, не береже? Ще й ніч до лиха така довга! І ніхто не йде, не приходить… І зачинені на сім замків двері всіх психушок і горілчаних магазинів. І до світу далеко. І ще мине тисячу літ, доки витчеться з ранкового туману бліда, потойбічна дівчинка Їленка… Оленка — звучить надто по-земному. Не про неї це ймення просте.

Але ж я конаю, а вона не йде. І ніхто не йде. І нікому в цьому світі задзвонити. Та ба! Брешу! Є! Едік! Як же я міг забути про Едіка, мафіозі крутого, едельвейса розпрекрасного, що махрово розквіт на руїнах імперії, висмоктавши із землі крівцю, щедро мною пролиту, і піт, і сльози мої! Ах ти ж ріднесенький мій нуворишок! Мій братчику-скоробагатьчику! Де ти? Ку-ку!

Без натуги набираю номер (в критичних ситуаціях мій мозок демонструє чудеса неможливого) і чую: «Пі-і, пі-і…» — Спить братан. — Да, я слушаю! — прокинувся, ріднесенький!

— Едік! Чорт мене роздери, я здихаю! Труби горять! І нема — ні краплі! — І заходжусь дрібненьким ідіотським смішком: щупальця потвори боляче лоскочуть мої перетлілі нутрощі, мозок…

— Ну, брат, ти дайош! — поблажливо, як до дитини або ненормального, каже Едік. — Оборзєл до прєдєла. Срєді ночі… А што, такі дєйствітєльно так хрєново? Ілі подождєш до рассвєта?.. Ну, єслі всьо так сєрйозно… ладно, прішлю.

Бреше, серед ночі не пришле. Зате вранці сам принесе. Півпляшки, щоб лиш похмелився. Едік мене береже. Радше він ставиться до мене як до нерозумної дитини, яку гріх скривдити, та й потурати не варт. Але що поробиш, коли «всє гєнії дуракі, жить по-чєловєчєскі нє умєют, шо-то там творят нєпонятноє і, што самоє інтєрєсноє, с нім носятся, ім гордятся. А ти тут жівйош как чєлавєк, красіво, ші-і-ікарно, а окочурішся — нікто нє вспомніт. Всє будут восхіщаться жізнью дурака-гєнія».

Ми з Едіком ідейні опоненти і друзі по нещастю. Він теж «мотав строк», але «по дєлу», тобто за справу. Мав гроші — хотів більше. Жив добре — хотів краще. Правда, перестарався. Але викрутився. Відмотавши строк, на іномарці вернувся в родниє пєнати , розкрутився, фірму відкрив, магазин, чи то пак — шоп.

Проте Едік, мудрагель і чудотворець, який вміє робити гроші з повітря («мєня в пустинє оставь одного, і я с мєшком дєнєг вєрнусь») не годен збагнути всім своїм прагматичним банячком, як можна іти на каторгу заради якоїсь паршивої ідеї? Хай би то була любов до Батьківщини, свободи чи ще якоїсь мури.

Я ж навіснію, чисто як ідіот, бо не розумію, як це: заради грошей, поганих грошей сідати в буцегарню?!

Така вічна тема наших з Едіком дискусій. Адже іноді він, щоб перепочити від виснажливого бізнесу і зайвий раз відчути себе нормальним і багатим, пролазить у мою вбогу барлогу. Обов'язково з пляшкою заморського трійла і дорогими цигарками. І ми — шикарно дискутуєм. Едік ораторствує. Його вправи у словоблудстві не такі вже й безневинні. Схоже, Едік, сп'янілий від свободи і грошенят, спить і бачить себе якщо не президентом, то губернатором точно.

«Страной должни управлять багатиє люді, как в Амєрікє», — каже Едік. Що ж, думаю я, хаос у ньому дозрів, щоб народити зірку, і теж впадаю у словоблудство, щоб потішити його честолюбиву личину і заробити собі на майбутнє чвертку трійла.

— Друже, — кричу. — Доривайся до влади! Хочу бути придворним поетом!

Знахабніла почвара покусує мій кендюх, отруює міазмами легені. Едік навідує мене недаремно: десь в глибині своєї простої, як пряма кишка, душі він вдячний мені. Адже ж це такі, як я, безкорисливі ідеалісти, здихали по тюрмах і таборах заради його сьогоднішнього кучерявого життя. Тому-то він і приходить часом до мене з пляшкою, як приходить свідомий обиватель з квітами на могили борців за щастя народне.