Галина Тарасюк: Новели

Але… не йду. Щось мене тримає біля нього… щось темне, липке, як… гріх… як… Боже, Боже, що ж мене тримає коло нього?!

Із хати доноситься могутнє хропіння. Заснув. Встаю і йду в кімнату. Мене тягне до нього як магнітом, як нечистою силою. Часом здається, що сама стаю монстром… чи просто з розуму сходжу…

Сідаю навпроти і дивлюся, як він спить. Ширінка розстібнута, лице перекошене, з рота тече слина. І за що лиш жінки любили його? А — я? За що я біля нього свій вік змарнувала?! Таж і мені люди траплялися. І непогані. Давно б чоловіка могла мати і дітей. Ґаздинею бути. Жінкою шлюбною. Не каліка ж! Не з рогами! А я вибрала собі долю його помийниці, наймички… За що?! Слова ж доброго ніколи не сказав, не приголубив, не пожалів… Монстр монстром. Чому? — питаю себе і плачу. Нещасна, спрацьована жінка, якій страшно озирнутися в своє минуле. Так страшно, як зазирнути у прірву. Але — зазираю. І бачу на самісінькому дні тої прірви — себе, молоду, що, як ласочка, припадає до нього — любого, недосяжного, осоружного… Єдиного. На цілий світ, на все життя — єдиного!

Плачучи, встаю, витираю обережно слину з його підборіддя і мимоволі притискаю до грудей круглу голомозу голову. Він схлипує уві сні, як мала дитина, і притуляється беззахисно до мене. І так, обнявшись, завмираємо. Двоє монстрів. Двоє нещасних самотніх калік. Двоє самогубців, пришитих одне до одного долею. По живому.

1993 р.

Мені кажуть, що, напившись до чортиків, починаю волати не своїм голосом, ніби біс у мене вселився: «Поверніть, поверніть мені ілюзію!» Так мені кажуть. Сам же я, проспавшись, нічого не пам'ятаю. Мерещиться тільки в'язка, як мед, темінь, в якій зависаю на невидимих нитях, немов павук, і, погойдуючись, тихенько хіхікаю від задоволення. Наразі мене знову проймає така ностальгія, така туга невимовна за тими хвилинами, що ладен душу занапастити, аби ще раз пережити блаженство нірвани. Єство пронизує глибока відраза до цього ницого світу. На душі гидко і брудно, як у вуличній урні для сміття. Та — найжахливіше — відчуваю, як у тілі поволі прокидається безжальне чудовисько — біль, що вже не один рік тероризує, четвертує, вимордовує мої тлінні земні останки. І хочеться здохнути, покласти край нелюдським мукам. Але смерті нема. « Карма — кат, який береже свою жертву ». І треба самотужки видиратися із живодерні, на яку сам себе прирік. Сам?.. « Твоя доля — твій характер », — каже народ. « Перікл був знову визнаний, коли люди довели його до слабоумства. Тільки в такому стані співгромадяни могли визнати його рівним собі ». Але це вже говорить історія.

Лежу незрушно, скоцюрбившись, вдаю мертвого, може, пронесе… Зціплюю зуби, стискаю кулаки. Господи, благаю Тебе, хай обмине мене чаша сія! І враз у моєму перепаленому алкоголем, роз'їденому власним соком, зморщеному від недоїдання шлунку вибухає такий біль, що падаю з ліжка і вию, качаючись по липкій від бруду і розлитого вина долівці.

Біль, як озлоблений восьминіг… мов тисячоніг, просиляє свої щупальця у кінцівки, в кожну частину тіла, добирається до мозку. І я втрачаю контроль над собою, майже божеволію.

— Люди! Люди… якщо ви люди… хоч би одна душа… спасіть! Або — добийте… до… бий… те…

Однак ніхто не йде. Ніхто не поспішає рятувати. В печері моїй темно. У світі — теж. Чи це — в очах?.. Здається, темні сутності накинулись на мене, рвуть, пожирають мою ектоплазму, п'ють психічну енергію… І безсилію, безсилію… Треба примусити себе встати, через не можу встати, намацати вимикач, ввімкнути світло. Світло — радість . Але смута темряви валить мене з ніг. Темні сутності пролізають в ауру, копошаться в ній, як блощиці під сорочкою. Тільки б не піддатись! Треба радіти і торжествувати . Так радять мудрі. І — повзти, повзти до стіни, дряпатись до світла.

Дряпаюсь і сповзаю, мов альпініст зі слизької зледенілої скелі. Лечу в безодню!.. Болить голова, але вже так, ніби об щось вдарився. Але об що можна вдаритись у порожній звіриній норі, де навіть підлога м'яка від гнилі і паперового мотлоху? Ще трохи. Одне зусилля і — світло! І плювати мені на всіх. « Хто вам — я і хто мені — ви? » Ніхто. І ніщо. Я — мишка, маленька сіра мишка, пірну у білу потеруху нікому не потрібних рукописів, як у борошно… муку… білу муку перетертої жорнами життя — душі. І шелестітиму сам до себе спопелілим Словом… Спочатку Словом я хотів змінити світ і сотворити на землі іншу реальність. Але то безум Сізіфа. Просто існує два паралельні світи: світ ідей і світ людей. Як два береги однієї плинної ріки на ймення Життя. Я втратив планетарну ілюзію змінити світ і зубами вчепився за тонюсіньку соломинку — ілюзію сотворити свою мильну бульбашку і оселитися в ній…