Галина Тарасюк - Новели

Але чому так жорстоко? Чому саме тепер?! Тепер. А не тоді, раніше, коли він чекав кари Божої на свою голову. І чекав не раз, щоб зупинитись, нарешті, зупинитись і все почати спочатку, як вчив мамин бучок…

Міністр глухо застогнав від спомину, як чекав кари Божої тоді, коли вдруге, вже свідомо повторив подвиг Павлика Морозова — «здав» батька офіційно, у письмовій формі відрікшись від нього як від ворога народу, колишнього бандерівця, що боровся проти встановлення в рідних Карпатах рідної радянської влади. А що йому, сироті при живих батьках, зоставалося?!

Сталося це на четвертому курсі історичного факультету — тогочасної негласної кузні партійних і радянських кадрів. Тоді він насмілився. Вірніше тільки спробував натякнути парторгу факультету про свою мрію стати членом КПРС. Хоча знав, що йому, синові учасника ОУН-УПА, заказана туди дорога, а отже, й широка дорога у світле майбутнє. Однак знав також, що через рік — кінець студентському життю, диплом і розподіл… за принципом партійності. Знав, що безпартійним молодим спеціалістам «світило» досмертне вчителювання в якійсь глухій сільській школі, зате членам партії — щонайменше — вертке крісельце інструктора райкому партії. О, клята перспектива!.. І він написав те зречення. Мусив. Бачить Бог: мусив! Бо не хотів вертатися на гірські хутори, у ведмежі карпатські закутні. І це було зрозуміло: він був молодий, енергійний, талановитий. І, як усі молоді максималісти, палко прагнув реалізуватися. Будь-яким коштом. Іншого рятунку не було.

І Бог бачив це. І розумів. І не вбив його громом, не спопелив блискавкою, хоч і знав, що батько потерпів безневинно: просто здуру, по молодості літ потрапив в Українську повстанську армію. А то лиш тому, що не бажав іти на фронт із жодним чужинським військом: ані з румунським, ані з німецьким, ані з радянським. Тому й подався на верхи зі своїми, гуцулами… І всю війну, та й по війні не один рочок мерз та гнив по карпатських криївках, доки « стрибки » не виловили.

Знали всю правду про батька і хлопці з комітету держбезпеки. Авжеж знали, бо ж чимало серед них було своїх, не кажучи вже про сексотів, що виростали поряд з ним по карпатських горбах. Отож він нічого не робив такого, чого б до нього не зробили інші. Ні в дитинстві, ні в юності, ні опісля. Жив, як усі. Чинив, як усі. Думав, як усі. Як весь народ. Тільки був, може, везучішим за когось.

…Коридором пробігла медсестра і зникла за дверима реанімаційної, до яких прикипіла його душа. Міністр здригнувся, виринаючи з важких, каламутних, як небо за вікном, спогадів. А коли, не звертаючи на нього уваги, в реанімаційну протопали двоє дебелих лікарів, кинувся слідом за ними. Та двері грубо зачинилися перед самим його носом. Міністр нервово зашарпав клямку. Двері відчинилися, і на порозі виріс, перетинаючи шлях, один з дебелих:

— Пане міністре, дуже просимо вас не нервувати і, вибачайте, не заважати нам робити… свою справу. Ми теж — люди… І теж маємо серце… І все розуміємо. Але зрозумійте і ви нас…

В тихому голосі лікаря чувся докір, і міністр зніяковів, змалів, вибачливо затряс гостроносою, як у грака, головою:

— Так-так… Вибачте… так-так…

Небо за шибами почорніло: чи то геть споночіло, чи дощ припустив…

Міністр поволікся до вікна, безпорадно облапуючи себе в пошуках рятівних цигарок

… У той день, коли помер батько, теж сіялась густа осіння мжичка. Про батькову смерть йому не сповістили: не було кому спуститись по розмитих плаях в райцентр, на пошту, і дати телеграму в сусіднє містечко, де він працював інструктором райкому партії. Хоча тепер він переконаний, що мама й не збиралася сповіщати його про горе. Вони з батьком, безперечно, здогадувались про його життя і боялись зашкодити кар'єрі. Але сповістило йому про біду власне серце. Воно нило і плакало. І лякало, і тягнуло в рідні гори, на далекі полонини, до старенької струпішалої рубленої хатчини у садочку здичавілих слив, плоди яких ніколи не дозрівали під високогірним сонцем і були гіркі і давкі, мов сирітські сльози.

Поховали батька, скликані тужною трембітою, сусіди з ближчих горбів. По-християнськи, за давнім гуцульським звичаєм, хоч і без попа і не на цвинтарі, а на оборі, недалеко від хати, там, де стежка падає в долину білою ниткою — волічкою.

Він прийшов на могилу батька через роки. Коли почалася перестройка . Літо було врозповні. Буйно квітували полонинські трави. В запахущому тремтливому повітрі пурхали барвисті метелики. А над усім тим раєм височіло синє-пресинє небо.