Галина Тарасюк: Повернення сеньйори

— Не розумію… — справді не зрозуміла Сільва.

— Мамо, коротше: Максим покинув медінститут! Це — не його! — відрубала дочка.

— А що — його? — перевела Сільва погляд Максима.

— Він ще не вирішив… А може, вирішив… Чого мовчиш? Відповідай: ти вирішив чи ні?! — занервувати дочка, чіпляючись до Максима. Максим скривився, а зять надувся. Щоб не зіпсувати до решти радісну зустріч, Сільва залепетала:

— Ой, як шкода… Мені колись наш головлікар Веніамін Сильвестрович казав, що то всім на перших курсах медицина не подобається. І крові бояться, і нудить… Але проходить. Вбуваються, звикають і стають першокласними спеціалістами. Але — нічого! Е його — той не його! Правда, Максимку?! Головне, щоб здоровий! Має ще час! Попрацює санітаром, чи на «швидкій допомозі»…

— Мамо! Ти точно забула в тій Італії, звідки ти родом. Я ж казала тобі — у нас без-ро-біття! — вже не приховувала роздратування через нетямущу маму Марта.

— Ну добре, добре… Якось воно буде… аби здорові були… Ой діти! Я так тішуся, що нарешті вдома, разом з вами, що більше не буде цієї розлуки лютої…

— Баб, а ти що — приїхала назавжди? — здивувався Максим і почухав правою рукою за лівим вухом. На обличчях дочки й зятя теж застигло німе запитання.

— А скільки, Максимку, можна тинятися по світах? Вже з роки в мене не ті! Скоро бабу взагалі не будуть наймати на роботу…

— Мам, а як же я? Ти ж казала, що я поїду до баби, в Італію… — розгубився Максим.

— Ну казала… але ж бачиш… як вийшло… — розвела руками, не приховуючи досади, дочка.

Сільва, прислухавшись до цих перемовин, теж здивувалася:.

— Максимку, ти що, збирався їхати до мене в Італію? Мій хлопчику дорогий, а чого ж мама раніше не сказала? Хоча… там молодих людей без освіти чекає та ж сама праця, що й тут — або чорноробами, або… собак вигулювати чи коней глядіти..

— Мамо, що ти говориш?! — вже образилась дочка. — Он десятки жінок забрали до себе рідних, і дітей повлаштовували, і внуків… Це лиш ти в нас — правильна і … праведна!

— Ну добре, не переживайте… Якось воно буде… Трохи побуду з вами, у своїй хаті поживу, та й, як Бог дасть здоров’я, може, й повернуся… Останні мої наймачі не хотіли мене відпускати… Так що, є ще надія. І час є… Поговоримо, вирішимо, що і як… Якось воно буде! А де тато, Марто? — спитала дочку.

При згадці про батька дочка розгублено глипнула на зятя, заметушилася, скоромовкою затараторила:

— Ой, чого це ми стоїмо? Мамо, ти ж з дороги, певно, голодна, і помитися тобі треба… Миколо! Йди нагрій води у ванній! Максимку, принеси бабі халат! Нє, я сама…

— Де тато? — перепитала Сільва, стривожена підозрілою метушнею.

Дочка зупинилася, перевела подих і відрізала:

— Нема тата!

Сільва схопилася за серце:

— Як — нема? Живого?..

— Та є він! Є! Живий! Аж занадто! Тут його нема! Бо живе окремо!

— Чому?! Що тут — тісно чи місця вже батькові нема? Чи заважати став? — злегка обурилась Сільва.

— Мамо, ніби ти не знаєш тата? Це ми йому заважати стали! Жити…

— Так де ж він? У дідовій хаті живе?! В тій розвалині?! Побудував палац, а сам в халупу пішов?! — допитувалась Сільва.

— Так, діти, йдіть гуляти! Лиш не далеко, бо зараз будемо вечеряти! — діловито розпорядилася Марта, а коли діти розійшлись по своїх кімнатах, повернулася до матері. — Так, мамо, давай розставимо всі крапки… По-перше, не переживай, тато наш не з тих, що пропадають, по-друге, не тільки він будував цей дім… По-третє, не тільки за твої гроші. І ми щось тут робили і вкладали! По-четверте…

— Де тато, питаю? — тихо і грізно спитала Сільва. Дочки вмовкла і вперше зі щирим співчуттям глянула на маму.

— Ти лиш не переживай, мамо…. Тато живе у … ну… точніше винаймає квартиру… Сільва похолола: здається, вона вже почала здогадуватись — ДЕ Василь… Коли вона поїхала з дому, йому було п’ятдесят… Зараз — на п’ятнадцять років більше… Себто, він ще, як на чоловіка, молодий… Тож можна не уточнювати, чому він живе не тут, не з дітьми. Але ображене серце питало:

— І давно?

— Чи давно? — перепитала Марта зів’ялим голосом. — Миколо, скільки це вже тато не живе з нами?

Микола, почухавши голову вже обома руками, від чого чупер йому на голові став дибки, буркнув:

— А я що — щитаю?

— Та він часом приходить… — вичавила з себе Марта. — Поживе трохи та й… Мамо, ти лиш не переживай: це не те, що ти думаєш…

— А що я думаю? Я вже… не знаю, що думати…

Запала важка мовчанка. Діти винувато дивилися на Сільву, а вона — у свою душу. Врешті, цього треба було сподіватися… 15 років — не один день… Але ж і їм з Василем теж, слава Богу, не по шістнадцять… (Поволі жінку розбирала обида). Бо хіба з власної забаганки вона поїхала в Італію?! Це ж було спільне їхнє рішення: спочатку на заробітки поїде Сільва, а Василь долучиться згодом. Та не долучився, бо вирішили, що треба дім будувати. Сільва буде заробляти, а Василь — будувати… Так їй самій довелося ставити сім’ю на ноги. От і поставила! Хоча… чого ж це вона так побивається? Пішов — то й пішов… Може й, на ліпше. Гірше було б, якби покинув, дізнавшись про її хворобу… Господи, вона вже не знає, що краще… І взагалі, чи їй, такій хворій, чоловіком перейматися? Може, й справді вжитися з дітьми не зміг?.. Господи, чого це вона розходилася, як холодний самовар?! Та ще невідомо, що з нею, Сільвою, буде? Може їй лічені дні зосталися… Їй про себе треба нарешті подумати… Ніхто ж, ніхто ж навіть не здогадався спитати, як її здоров’я. Чи бодай в кімнату чи на кухню запросити, стілець подати… Боже, як вона втомилася!