Галина Тарасюк - Повернення сеньйори

… Вечеряли утрьох: Сільва, Марта і Микола. Максим, виспавшись, пішов на дискотеку, а Юрко навпаки — заснув, втомившись від комп’ютерних бійок.

Розмова не клеїлась. І Сільва думала, що все через те, що за ці довгі роки вони звикли спілкуватися по телефону, та й про що говорити, коли все сказано. Хоча в дочки виникли деякі запитання. Наприклад, чи не позичила б мама їм грошей на весілля Насті? А то в них заощаджень, як вона розуміє, нема, всі гроші пішли на будівництво, плату за навчання дітей, та й їсти щось треба… І взагалі, вони живуть, як ті злидарі! Не можуть собі дозволити поїхати бодай раз в житті десь закордон відпочити. В ту саму Італію. Аж стидно… Всі їдуть, потім хваляться, а в них часом на їжу не вистачає… А від цих курей бройлерних, гормонами нашпигованих, її вже рознесло, як… корову! І це в її сорок!..

— І багато? — спитала Сільва, вислухавши довгу доччину скаргу. — Бо в мене нема багато. Я ж все висилала… сюди…

— Не знаю… Треба спитати в ресторані, скільки буде коштувати весілля на триста чоловік…

— На триста? — зчудувалася Сільва. — У вас на весіллі було сто і то ми з татом…

— Ой, не став у приклад себе з татом! І не згадуй мені того весілля… Бо мені досі стидно! І я не хочу ще й за дочку свою встидатися! Ой, що я кажу — за її весілля… Що про нас свати подумають? Що скупі або злиденні! Ви з татом були рівня — комсомольці! Ми з Миколою теж — бідні інтелігенти, бо що ти тоді получала у своїй школі? Чи тато — фізрук?! А тут — еліта! Ти знаєш, хто наш сват? Начальник комунгоспу, чи як воно тепер називається, Миколо?

— Служба замовника, — буркнув зять.

— Ну от! А сваха — тримає магазин і два ресторани!

— Нічого не скажеш, високі люди… — погодилася, своє думаючи, Сільва. — Еліта ще та…

Дочка насторожилась:

— Не зрозуміла… Тобі щось не подобається?

— Та ти що, Мартусю?! Я про те, що мусимо тягнутися за сватами. Треба буде подивитися, що в мене там зосталося…

— А ти сьогодні не можеш… подивитися? Щоб я вже знала, на що мені розраховувати.

— Сьогодні не можу, бо — ніч, а це треба в банк іти. В мене при собі нічого нема…

— В банк? Ти, мамо, чисто здуріла! Хто тепер тримає гроші в банку?! Негайно зніми! Якщо вони ще не пропали там! — вжахнулася дочка.

— Як це — пропали? В банку пропали?! — розгубилася.

— Мамо, ти як з неба впала! Так, в банку! Саме в банку! І не в одному! І не вперше! От у такій, мамо, ми живемо державі! Це тобі не Італія, де є закон і порядок!!! — нервувала Марта.

— Ну, якщо й пропали, то нічим не зарадиш і не порятуєш, бо вже — ніч! А завтра піду із самого ранку… виясняти.

Після такої розмови й вечеряти розхотілося. Та все ж якось довечеряли, а по вечері Сільва нарешті прийняла купіль у розкішній малахітовій ванній, обладнаній дорогою імпортною сантехнікою (как в лучшіх домах Неаполя!), і попросила Мартуню відвести її на літню кухню, що й справді виявилася кращою, як у декого хата. І напакована була, за словами дочки, італійськими меблями (хоч в Італії таких меблів Сільва не стрічала в жоднім дому чи магазині), застелена килимами, ще й з телевізором на покуті!

І Сільві знову розвиднилось на душі, бо побачила, що не марнували діти її гроші, не пропивали… Он який маєток збудувати! Як в олігарха якого! І слава Богу, а то… могло би бути й гірше… набагато гірше… Як от в Наталки з Вінниці — обоє синів спилися за мамині гроші, ще й хату спалили… А в Нелі з Львівщини — дочки наркоманками стали, і лиш грошей вимагають! Боїться тепер бідолашна Неля домів вертатися…

Спати не хотілося, хотілося плакати. Господи, що це за життя таке, чи доля, що ці бідні жінки рвуть жили по наймах задля домашнього вогнища, а те вогнище, як не гасне, то чадить… Чому добро на зло виходить? От і вона, Сільва, покинула сім’ю, чоловіка, проміняла роботу поважну, пошану в людей на таке приниження, що якби їй, директорові школи, хтось про те наворожив наперед, вона б йому в лице плюнула! Але довели добрі люди — то й поїхала… Думала — на рік-два, а як у яму впала! Їй завидують, що світа побачила… І що з того? Чи має вона з тої свої кривавиці щастя велике? Чи раду в житті? Чи порядок в родині? От, думала створила собі надійну фортецю на старість, а лиш ногою ступила на рідний поріг, як перетворився її палац — на купу трухлявого саману… І що робити? Повіситись? Піти в монастир? Чи в будинок престарілих? А це ідея: перевести всі гроші, які ще зостались, на рахунок старечого сиротинця, що в сусіднім районі, і самій там поселитися, і дожити, скільки їй ще відпущено… Так! Піти з дому таємно, навіть завтра вдосвіта, хай думають, де ділася? І вчаться жити без її грошей… А прийдеться… прийдеться, бо зовсім тих грошей мало, а сил гарувати на них взагалі нема!