Галина Тарасюк - Новели

І вони обидва замовкли, вражені масштабами вселенського самоїдства. Машка теж мовчала, сховавши писок у траву та печально кліпаючи довгими білими віями. Навіть Петько притих, втративши цікавість до молоденьких зозулясточок. Лиш качки, не посвячені в розмову, бовтались у тазику з такою насолодою, ніби вперше бачили воду.

— Добре, — сказав по довгій сумній мовчанці Дмитруків школяр Олько, — я піду. Бо вже сам не можу дивитися на Машку, так мені її жалко. Може б, ви, дядьку, в цирк її віддали? І гроші б мали, і Машка була б жива. Або комусь продали, на свиноматку… Бо ваші тітка не такі, як ви… Вони, видко, ковбасу люблять… А я від сьогодні лиш молоко буду пити. Може, хоч йому не болить… І не буду дивитися телевізор, і менше думати, бо ж то можна здуріти чи стати таким милосердним, як ви, коли все будеш в голову брати.

— Що-що ти сказав? — перепитав Петро, ще не вловлюючи, що його так зачепило в словах Дмитрукового школяра. — Повтори, що ти сказав…

Але Олько щез так само раптово, як і з'явився.

— Йокелемене… — вжахнувся Петро, «наздоганяючи» сказане дитиною. — Так це ж мене в селі навіть малі діти за божевільного мають! А я сам?! До чого я дожився? Чоловік, повний сил, енергії, сиджу вже другий рік у глухому селі, де половина людей вимерла, а половина — незнайома мені молодь, бабраюсь, як стара баба, на городі, з курми та качками — родину рятую! Мені ж іще до законної пенсії років та років! А я вже здичавів, як Тарзан. Зі звіром говорю!

Налякана сердитим Петровим голосом, Машка схопилася і стала в позицію самооборони, міцно впершись розкаряченими ніжками в землю та наслухаючи, звідки гряде небезпека. Але скрізь було тихо. Небезпека виходила від хазяїна, від його злого крику, рвучких рухів. Хазяїн вперше не звертався до Машки, і це лякало її.

Хазяїн, показуючи комусь, нечутному Машці, свої великі руки, гупав ними по голові та кричав:

— Що це за життя? Що це за країна, коли нікому тут не потрібні мої руки, мої знання, моя голова? А я теж хороший — розкис, як ганчірка, піддався на провокацію! Все, кінець! Починаю нове життя!

Петро рішуче направився в хату, почав збирати у заплічник свої старі сорочки, штани, запрані майки. Збори трохи заспокоїли його. Запал згас, в очах розвиднілось.

— І куди це я ці ганчірки пакую, чи не в підземному переході на Хрещатику красуватися? — Сам собі здивувався, на мить уявивши себе в перспективі переходу. — А що? Там якраз непогана компанія збирається. — Згадав сиву артистку, що добре поставленим, соковитим голосом виспівувала різні оперні арії, цілу колонію художників-портретистів, молодого акордеоніста з крихітною донечкою, божевільну стару, що возила за собою у візочку величезного чорного пуделя з табличкою на шиї: «Помогите на лекарство для больной собаки»…

Це б і йому вмоститися з Машкою навпроти старої на сходах підземелля і табличку почепити собі на шию: «Поможіть голодному і милосердному». Ото було б видовище! Весь Київ збігся б подивитися! Ще й по телевізору показали б… О, тоді б він їм усім дав інтерв'ю! Розказав би, куди йдуть державні гроші на реставрації та інші махінації. Хай знають, що не всі дурні. І хай народ знає, що за його плечима діється! А йому що? Йому втрачати нічого — він вже на самім дні, в підземнім переході на Хрещатику! Зате в самій столиці…

Згадав, що рейсовий автобус на Київ через село йде по вівторках і п'ятницях. Сьогоднішнім в обід поїхала дружина Галя. До п'ятниці ще два дні. За два дні він збереться з думками, остаточно визначиться, що йому робити далі.

А поки що… худоба непорана. І Петро пішов сипати курям і качкам зерна, рвати гичку бурякову для Машки. Пораючись, прогонив, детально вивчаючи, кінострічку свого життя за останні два роки від того дня, коли його без попередження «скоротили» на пенсію і йому з відчаю і образи мало «криша» не поїхала. А тут ще дружина Галя зняла лемент, як за вмерлим годувальником, хоч воно так і було. Без роботи він як умер. Став — «ніхто», порожнє місце, нуль без палички… Тож згарячу почав шукати роботу, бігати по фірмах, дзвонити, але скрізь йому відмовляли, певно, з огляду на його передпенсійний вік. Він розумів: безробіття, довкола стільки молодих, як от його зяті… Але ж в нього — досвід, знання!.. Коротше, він був у відчаї. І тоді дружина Галя згадала про батьківську хату в селі і про те, що багато її знайомих, вийшовши на пенсію, їдуть з міста в село, розводять хазяйство, свиней-курей, і сім'ю годують, і самі спокій мають. І він зопалу згодився і перебрався в село, і почалося: город засадили, квочку на яйця посадили, молочне поросятко купили…