Галина Тарасюк - Новели

Далі безцеремонно хляпнулась у крісло і наказала ошелешеному таким безпардонним натиском полковникові:

— А тепер сідайте і розказуйте, все, що про себе знаєте.

Але полковник ніби не чув. Він стояв і пильно придивлявся до журналістки, котра своєю безпардонністю та смішком специфічним нібито когось йому нагадувала. Від уважного погляду полковника та зашарілася і кокетливо залилась різким неприємним реготом: «Та ви що!?.. так на мене дивитесь… йой, та мені аж…» — і вмовкла, пронизана холодною безжальною зневагою старого чекіста.

— Ви звідки родом? — спитав полковник, як на допиті, насолоджуючись ефектом.

Молодичка відповіла, чітко і злякано, теж, як на допиті.

— А про таку Марію… — полковник несподівано для себе пригадав мирське прізвище «Чічки» — чули?

— Це моя бабця, — круглі очі молодички шпарко подерлись на вузенький лобик.

— Так вот, — стримано радіючи ще не притупленому нюху розвідника, процідив полковник на родном, на русском : — напишите в своей статье, что это была — редчайшая сволочь. Иуда в горботке. Позор украинского народа. И было таких, не буду скрывать, пре-до-ста-точ-но! Именно на этой земле. Было, есть и, к сожалению, будет. И не надо никого винить, ни-ко-го, ибо корень зла в нас самих! В нас! Самих!

Побілілий від чорної ненависті, що несподівано, на ровном месте охопила його скаженим вогнем, полковник викидав зі зціпленого рота слова, ніби розстрілював у видимого лише йому ворога обойму свого бойового «Макара», куля за кулею:

— А теперь, дорогая, прийом окончен и дверь открыта… Во-о-он!

Ошелешена неадекватною поведінкою божевільного полковника, журналістка пролетіла повз нього зі швидкість звуку, мало не збивши на сходах Сидоню, що поверталася в дім, зачувши серцем щось лихе.

2002 р.

— От що, дядьку, якщо ви такий милосердний, то показуйте факуси своїй тітці. А мені кажіть да або нє, бо в мене восьмеро дітей і всі їсти просять. Коли я тако щодня муть мутити з кожним стану, то вони мене з черевиками з'їдять. А по-друге, що ви мені на психіку давите, наче я зарізяка якийсь? Я ж не дістаю вас вашою роботою! І, коли хочете знати, я теж людина, маю якесь серце, лиш — от не маю часу на всякі, вибачайте, прибамбаси.

Петрові здавалось, що дебелий колій от-от розплачеться, але що він мав казати?! Ясно, що виходило не по-розумному, однак переступити через себе Петро не міг. Ніяк. А тому ходив подвір'ям туди-сюди і думав. Мов приклеєна до штанів, дріботіла за ним насторожена, схвильована Машка, час від часу задирала вгору голову та ловила очима його погляд. Від воріт спостерігали за ними сусіди, коло криниці сердито мила балії, тази і відра дружина Галя.

— Нє, дядьку, — маючи на увазі колія, втрутився зі знанням справи в односторонні переговори Дмитруків школяр Олько. — Ви не зарізяка. Ви серійний свинячий убивця.

— Ну от, дочекався, — мало не заридав слабонервний як на свій фах колій, — вже й прізвисько маю… а Олько з моїми п'ятьма старшими у школу ходить. От вам і мій батьківський авторитет… А в мене ж їх аж восьмеро. І всім раду треба давати. Всіх виховувати… І взагалі, чого це я й досі ще тут стою і муть мутю, коли вдома діти голодні?!

Стражденний зойк багатодітного батька переповнив чашу терпіння дружини Галі, і, гарахнувши відрами об землю, вона взялась до чоловіка в боки, питаючи:

— Та доки ж ця комедія буде? Ти чуєш, що чоловік каже?! Чуєш, що каже батько? А твої діти, Петре, теж їсти хочуть. І онуки хочуть. Чи, може, ти їх голодом зібрався заморити? Ти ж знаєш, як нам зараз важко. Дочки в декреті, зяті без роботи, ти — на пенсії. І я вже одна не видолую!

Згадка дружини Галі про пенсію, на яку його, висококласного, досвідченого інженера-будівельника, підступно «скоротило» керівництво фірми, щоб звільнити місце для якогось родича-недолітка, боляче кольнула Петра, але разом з тим ще більше зміцнила в його святій правоті. Відчуваючи литкою тремтяче тіло Машки, він сам теж аж затрусився від задавненої обиди: отакий світ! Коротше, його зжерли, і він, щоб вижити, теж має когось зжерти! От світ настав! А він, виходить, ще й винен?! Всім винен! Дочкам, що повискакували ще в школі заміж за недоумків, зятям, яких ніхто на роботу не бере, бо в них руки ростуть з одного місця, дружині Галі, яка квокче над тим всім голодним крикливим шарварком…

— Господи, де дітися? — спитав Петро з відчаєм і відповів: — Так, робіть, що хочте. А мене — нема.

Перемахнув через тин і пішов через городи до лісу. На подвір'ї заверещала від жаху покинута напризволяще Машка. Схлипнула від досади і злості дружина Галя. Почали розсотуватись по своїх осідках, розчаровані кінцем сімейної комедії, сусіди. Лиш колій стояв ні в сих ні в тих, як водою облитий: не міг, бідака, повірити, що сьогодні його виводок зостанеться без вечері.