Галина Тарасюк - Новели

Спогади втомили полковника. Він задрімав, але минуле не давало йому спокою і вві сні.

Полковникові снились жінки.

Із власного досвіду знав, що найздібніші розвідники, а в мирний час — інформатори, виходили… із жінок. Оця жіноча природна схильність до зради, авантюри, пристрасна потреба комусь або чомусь служити, бути вірною, відданою… Деякі з його секретних співробітниць були таємно закохані в нього. Але він, вірний Наташі, використовував їхню прихильність лише в державних інтересах.

А міг би… Ах, амури!.. Спогади трохи розвеселили полковника. Надто таємні візити до «дівчаток»… Зазвичай у «дім кохання», що чудом залишився (у повному складі і при повному параді) у визволеному місті, доблесні радянські чекісти ходили по троє, « чтобы бдить и блюсти, сопротивляясь проискам замаскированого врага ». У тому цяцьковому будиночку на Австрія-плац він вперше зіткнувся з витонченим мистецтвом спокуси, про яке стільки чув від бойових товаришів, але так і не скористався в борделях визволеної Європи, може, через обережність, може, через надмірну свою цнотливість… Та й до місцевих жриць кохання приходили вони не ради потіхи… Ах, ті спокусниці… Коли вони утрьох ввалились в апартаменти самої бандерші, не то Лілі, не то Лулу, як… (ні, цей Париж треба було бачити!) як розцвіло розмальоване її личко, як засяяли пристрастю очі! А як елегантно вона опустилась у крісло… Як звабливо перекинула ніжку на ніжку і… чекісти були б готові, якби не заявились утрьох…

Бандерша зрозуміла їх з першого слова, хоч і вдавала француженку, і охоче описала кожного постійного клієнта «з часів Франца-Йосіфа — до совітів» — від вмісту їхніх пулярисів (гаманців) до змісту політичних переконань… Безцінна інформація! На жаль, «дім кохання» як заклад, « порочащий коммунистическую мораль », скоро розпустили, дівчатка розбіглися хто куди, а бандершу, яка виявилась «Любцьою з Топорівки», « в благодарность за оказанную в борьбе с врагами советской власти помощь », переселили в попівську квартиру, що згодом стала «явочною», але вже для сторонських і тутейших комсомолок, які не з меншим завзяттям заповзялись «виявляти ворогів радянської влади» серед своїх коліжанок та кавалєрів… Традиція продовжувалась…

Вона, мабуть, вже померла, Любов Корнилівна… Та й часу скільки проминуло… Певно, вже упокоїлась десь у своїй Москві і матушка Єпистимія, настоятелька жіночого монастиря… Потрясаюча була жінка: велична, мудра, жорстка, як… командуючий фронтом. Її заслали в монастир ще до війни, дякуючи протекції одного «нашого» православного священика, вхожого навіть у бункер Бандери. Леґенда радянської розвідки — агент 66 — матушка була варта цілого полку чекістів. До вух настоятельки таємничої обителі на околиці міста тихенькими потічками роками стікалась безцінна інформація з Буковини, Галичини, Бессарабії, Молдавії, Румунії, Польщі… Богомільні прочанки і не здогадувалися, якою дорогою ціною — ціною смерті — вони вимолювали в Бога здоров'я і благополуччя своїм близьким… І не уявляли собі ті жіночки, що то за їхньою «прямою наводкою» будуть виловлювати по криївках їхніх же чоловіків і дітей — «лісових хлопців», панянок-зв'язкових та інших вояків визвольних змагів…

Полковник зустрічався з єгуминею під виглядом простого стройового офіцера, який нібито відповідав за безпеку монашок… Йому, атеїстові, тоді і в голову не приходило, що використання таємниці сповіді, навіть у священних інтересах держави, то великий гріх, непростимий переступ супроти людської моралі… Релігія була для нього опіумом для народу, який треба було нищити, виривати з корінням. А Бог — порожнім звуком. Не змінились ці переконання й на старість. Просто тепер він розумів, що кожна людина має право на ілюзію, на віру чи відповідальність за свої вчинки. Посмертна ж доля Сталіна налякала його возмездием … Але ж сам він не вершив судьби — він був тільки солдатом, тільки виконавцем, чесним виконавцем чужої волі…

Полковникові не хочеться заглиблюватись у самоаналіз, надто тепер, коли після десяти років тривоги, здається, все вже стало на свої місця, і він вже не лякається помсти молодих націонал-патріотів, їх розвінчувань у пресі, їх імовірних терористичних актів. Його знову згадали, його досвід потрібний державі. І полковник повертається подумки в келію матушки Єпистимії. Що то була за жінка! Бой-баба! А красуня — писана! У 48-му матушку «червону єгуменю» відкликали в Москву, а може, й далі, куди вже не сягало око полковника… Повоєнний сплеск репресій, на превеликий жаль, втягнув у свій вир багато невинних, а головне — відданих радянській владі людей… Прикро, але якраз виживала, утримувалась на плаву, як лайно в ополонці, мерзенна мілкота, людишки , іудине сім'я…